Посадивши фельдкурата на дивані біля себе, генерал весело продовжував:
— У мене так: коли вже трапляється польовий суд, то все мусить дійсно відповідати темпам цього суду. Це мій принцип. Коли я ще на початку війни був під Львовом, я досяг такої швидкості, що одного суб’єкта повісили за три хвилини після вироку. Правда, це був єврей, але одного русина ми повісили через п’ять хвилин по нашій нараді.
Генерал добродушно засміявся.
— Випадково обидва не потребували духовної розради. Єврей був рабином, а русин — попом. Цей випадок трохи інший. Тут річ у тому, що будемо вішати католика. Маю чудесну ідею: аби це потім не затримало страти, ми дамо йому духовну розраду заздалегідь, щоб, як я вам пояснював, не марнувати даремно часу.
Генерал подзвонив і наказав денщикові:
— Принеси дві пляшки з тієї вчорашньої батареї. І за хвилину, наливаючи фельдкуратові повний фужер вина, привітно говорив:
— Розважтеся трохи перед духовною розрадою…
В цей страшний час через заґратоване вікно, за яким сидів Швейк на своєму матраці, почувся спів:
Духовна розрада
Фельдкурат Мартінець не ввійшов, а в повному розумінні цього слова впурхнув до Швейка, як балерина на сцену. Прагнення до небесних благ і пляшка старого «Ґумпольдскірхен» зробили його в цю зворушливу хвилину легким, як пір’ячко. Йому здавалося, ніби він в цей священний момент наближається до самого Господа Бога, а тим часом він наближався до Швейка.
За ним замкнули двері і залишили їх на самоті. Фельдкурат натхненно звернувся до Швейка, що сидів на матраці:
— Улюблений сину мій, я — фельдкурат Мартінець.
По дорозі сюди це звернення здавалося йому найбільш відповідним і по-батьківському сердечним.
Швейк підвівся зі свого ліжка, бадьоро струснув руку фельдкурата і сказав:
— Дуже радий. Я — Швейк, ординарець одинадцятої маршової роти дев’яносто першого полку. Нещодавно нас перевели до Брука, над Літавою. Сідайте, будь ласка, біля мене, пане фельдкурате, і розказуйте, за що вас замкнули. Ви все ж таки офіцер, і вам належиться сидіти в офіцерській тюрмі при гарнізоні, а не в такій, як ця… Таж на цьому матраці повнісінько вошей. Звичайно, часом трапляється, що людина й сама не знає, до якої тюрми вона належить, але це не дивина: або наплутають у канцелярії, або це просто випадок. Якось раз, пане фельдкурате, я сидів у Будейовіцах у полковій тюрмі, і до мене привели одного молодшого кадета. Такий молодший кадет це щось подібне до фельдкуратів, ні свиня, ні миша, горлає на солдатів, як офіцер, а коли щось трапляється — його замикають разом із простими вояками. Вони були, пане фельдкурате, на положенні, так би мовити, покручів: обідів із унтерофіцерської кухні їм не давали, на солдатське постачання вони не мали права, бо стояли щаблем вище, а офіцерське харчування їм теж не належало. У нас їх було тоді п’ятеро. Спочатку вони жерли в буфеті самі сирки, бо в жодній кухні їм нічого не давали. Але одного разу на них там наскочив оберлейтенант Вуам і заборонив їм їсти в буфеті оті сирки, бо це, мовляв, не відповідає честі молодших кадетів ходити до солдатського буфету. Ну і що вони мали робити, адже до офіцерського буфету їх теж не пустили. Отак і висіли вони в повітрі і протягом кількох днів пройшли таку дорогу мук, що один з них кинувся у Мальшу, а один утік з полку, а за два місяці від нього до казарм надійшов лист, буцімто він у Марокко став міністром війни. Лишилося їх четверо, бо того, що кинувся у Мальшу, врятували. Коли він стрибав у річку, то від хвилювання забув, що вміє плавати і відмінно склав іспит з плавання. Поклали його до лікарні, а там знову не знали, як з ним бути, чи укривати його офіцерською ковдрою, чи звичайною солдатською. Нарешті знайшли вихід: не дали йому жодної, а лише загорнули в мокре простирадло, і він за півгодини попросився, щоб його відпустили до казарми. Це і був той самий кадет, якого зовсім ще мокрого увіпхнули до моєї камери. Він сидів зі мною, мабуть, чотири дні і розкошував, бо принаймні діставав харч, щоправда, арештантський, проте все ж таки харч, і, як казав, відчув ґрунт під собою. П’ятого дня за ним прийшли, а за півгодини він повернувся за шапкою і з радості плакав. Говорить мені: «Нарешті нашу справу вирішили. Від сьогодні нас, молодших кадетів, будуть замикати на гауптвахту разом із офіцерами, за харчі будемо доплачувати в офіцерську кухню, а годуватимуть нас, аж коли офіцери наїдяться. Спати будемо з солдатами, каву діставатимемо із солдатської кухні, а тютюн теж видаватимуть нам солдатський».
Тільки тепер фельдкурат Мартінець опам’ятався і перебив Швейка словами, які за своїм змістом нічого спільного не мали з попередньою розмовою:
— Так, так, улюблений сину, між небом і землею є речі, про які треба думати з полум’яним серцем і цілковитою вірою в безконечне милосердя Боже. Приходжу до тебе, дорогий сину, з духовною розрадою.
Він замовк, бо все якось виходило не так. По дорозі він накреслив собі план промови, яка мала навести цього нещасного на роздуми про своє життя і сповнити його вірою, що на небі йому відпустяться усі гріхи, коли він покається і виявить щирий жаль.
Тепер він роздумував, як саме будувати свою розмову далі, але Швейк випередив його питанням, чи немає в нього цигарки.
Фельдкурат Мартінець досі не навчився курити. Це, власне, було єдине, що зберіг він із свого колишнього режиму. Часом у генерала Фінка, коли вже бував трохи напідпитку, пробував курити сигару «британік», але зараз же звертав, причому мав таке відчуття, немов ангел-хоронитель для остороги лоскоче його в горлі.
— Не курю, дорогий сину, — з надзвичайною гідністю відповів він Швейкові.
— Дуже дивуюся, — сказав Швейк. — Я знав багатьох фельдкуратів, і всі вони димили не гірше за гуральню на Зліхові. Взагалі не можу уявити собі фельдкурата, який би не курив і не пив. Я знав, правда, одного, що не курив, але він замість курива радо жував тютюн і під час проповіді запльовував, бувало, ввесь амвон. А ви звідки, пане фельдкурате?
— З околиць Нового Їчина, — смутним голосом відізвався цісарсько-королівський панотець Мартінець.
— Так ви, може, знали, пане фельдкурате, Ружену Гаудрсову. Вона позаторік служила в одній винарні на Платнержській вулиці в Празі і потягла до суду відразу 18 осіб, аби платили аліменти за батьківство, бо в неї народилися близнята. У одного з тих близнят одне око було блакитне, а друге каре. А в другого близнятка одне око сіре, а друге чорне. Отож вона й вирішила, що тут замішані чотири пани з подібними очима, бо всі вони ходили до тієї винарні і щось там з нею мали. Крім того, одне з тих близнят було криве на ніжку, точнісінько, як один радник з маґістрату, той теж туди заходжав. А друге мало шість пальців на одній нозі, як один депутат, який був у винарні щоденним гостем. А тепер уявіть собі, пане фельдкурате, що таких відвідувачів було там 18, і ті близнята мали бодай одну прикмету кожного з тих вісімнадцяти, з якими матуся ходила або до їх приватного помешкання, або до готелю. Нарешті суд вирішив, що при такому ярмарку батька встановити неможливо, тоді вона все звернула на власника винарні, де служила, і подала на нього в суд. Але він довів, що вже понад 20 років імпотент, внаслідок операції після якогось запалення нижніх кінцівок. Нарешті її спровадили, пане фельдкурате, до вас, до Нового Їчина. З цього ясно, що хто хоче забагато, той звичайно дістане старого цапа. Вона повинна була триматися одного і не говорити перед судом, буцімто одне близнятко від пана депутата, друге від радника магістрату, або ще від когось іншого. Час народження дитини легко можна вирахувати. Тоді і тоді я з ним була в готелі, а тоді і тоді народила дитину, звичайно, якщо йдеться про нормальні пологи, пане фельдкурате. В таких готелях з кімнатами на годинку-дві завжди знайдеться за п’ятірку якийсь свідок — слуга або покоївка, готові заприсягнути, що він дійсно в ту ніч там з нею був і що вона сказала йому, коли йшли вниз по сходах: «А коли щось станеться?» А він їй на це відповів: «Не бійся, моя канімуро{65}, я піклуватимусь про дитину».
Фельдкурат замислився, бо вся духовна розрада видалася йому тепер дуже важкою справою, хоч він перед тим склав собі цілий план, що і як він буде говорити з улюбленим сином про найвище милосердя в день страшного суду, коли з могил з петлями на шиї повстануть усі військові злочинці, і ті, хто покаялися, будуть помилувані, як той розбійник з Нового Завіту.
Він приготував, мабуть, одну з найкращих духовних розрад. Вона мала складатися з трьох частин. У першій він хотів сказати, що смерть через повішення легка, коли людина цілком уже помирилася з Богом. Військовий закон карає винуватця за зраду найяснішого цісаря, батька всіх солдатів, тому найменшу їхню провину треба розглядати як вбивство батька, як зганьблення батька. Далі він хотів розвинути свою теорію про те, що найясніший монарх є володарем з ласки Божої, і Бог настановив його керувати світськими справами так, як Папу Римського керувати справами духовними. Отже, зрада цісаря — це зрада, вчинена проти самого Господа Бога, і тому військового злочинця, крім петлі, чекає ще вічна кара і вічне прокляття. Але якщо світське правосуддя, зважаючи на військову дисципліну, не може відмінити вироку і змушене злочинця повісити, то ще не все втрачено, якщо йдеться про другу — вічну кару. Людина може уникнути цього блискучим ходом — покаянням.
Фельдкурат бачив перед собою страшенно зворушливу сцену, таку, яка йому самому допоможе там на небесі стерти багато записів про його діяння і поведінку в квартирі генерала Фінка в Перемишлі.
Він уявляв собі, як потім заричить на засудженого: «Кайся, сину, пади зі мною долілиць! Повторюй за мною, сину мій!» І як потім у цій смердючій завошивленій камері залунає молитва: «Боже, тобі притаманна властивість завжди змилуватися і простити грішника. Я молю тебе за душу цього солдата, що їй ти наказав залишити цей світ, згідно з вироком воєнно-польового суду в Перемишлі. Охорони піхотинця цього за його наполегливе і повне каяття від пекельних мук і дай йому зазнати вічних радостей!»
— Пробачте, пане фельдкурате, ви вже тут сидите 5 хвилин, як у воду опущений, немовби вам і говорити не хотілося. Відразу видно, що ви у тюрмі вперше.
— Я прийшов, — сказав поважно фельдкурат, — задля духовної розради.