Щоденник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отой голос, що скаржиться з Пітерового автовідповідача, каже, що на його кухні була газова плита. Подвійна духовка, вмонтована в стіну. І великий двокамерний холодильник.

Слухаючи його занудливі скарги, твоя дружина, Місті-Мері, теж ствердно киває головою: так, тут, на острові, теж багато чого було не так, як тепер.

Раніше можна було встигнути на пором у ту ж мить, коли ти з’явишся на пристані. Він ходить ще півгодини, на материк та назад. Ще півгодини. А тепер треба в чергу ставати. Терпляче чекати, поки твоя черга підійде. Сидіти на стоянці з купою незнайомців у їхніх блискучих спортивних авто, які не смердять сцяками. Пором зробить три або чотири ходки, поки тобі не звільниться місце на борту. І весь цей час доводиться сидіти під пекучим сонцем та нюхати отой сморід.

На те, щоб просто поїхати з острова, йде весь ранок.

Раніше можна було зайти до готелю «Чекайленд» і без проблем зняти столик біля вікна. Раніше на острові Чекайленд не було сміття. І автомобільних заторів. І татуювань. Не було на острові людей із пірсингом у носі. Не було шприців на пляжі. Не було використаних презервативів, рекламних щитів та корпоративних етикеток.

Отой чоловік з Оушн-Парку сказав, що стіна в його їдальні тепер не що інше, як просто гладенька дубова панель та шпалери з блакитними стрічками. Плінтуси, багети та побілка тягнуться з кутка в куток неторкані і без жодного стику. Він стукав по стіні — вона була солідна, гіпсокартон міцно тримався на дерев’яній рамі. Клявся, що саме посередині цієї бездоганної стіни і були колись двері на кухню.

Чоловік з Оушн-Парку каже по телефону: «Може, я й помиляюся, але ж у будинку мусить бути кухня, еге ж? Хіба ж це не вказано в будівельних нормах, чи як їх там?»

А пані з Сів’ю, так та взагалі помітила зникнення шафи лише тоді, коли не змогла знайти чистого рушника.

Отой чоловік з Оушн-Парку каже, що взяв із буфета в їдальні коркотяг і просвердлив дірочку там, де, як йому пам’ятається, були кухонні двері. Потім взяв із того ж буфета кухонного ножа та цю дірочку трохи розширив. На його ланцюжкові для ключів був маленький ліхтарик, тож він притиснув щоку до стіни і підсвітив, щоб придивитися в продірявлений отвір. Примружившись, він примудрився побачити в темряві кімнату з якимись написами на стіні. Ще більше примружившись і призвичаївши очі до темряви, чоловік зміг дещо прочитати, але лише уривки: «…зійди на острів — і ти помреш…». Отаке там було написано, «…тікай звідси щодуху. Вони повбивають усіх Божих дітей заради спасіння власних…»

А ще в його колишній кухні було написано: «…усіх вас заб’ють, як худобу…»

Той чоловік з Оушн-Парку каже: «Ви б приїхали та подивилися, що я знайшов». Його голос на автовідповідач каже: «Варто приїхати через самий лише почерк».

Двадцять восьме червня

Ота їдальня в готелі «Чекайленд» зветься «Дерев’яно-золота їдальня» через свої горіхові панелі та оббивку із золотистої парчі. Камінна дошка — гравійований горіх, а підставки для дров — полірована мідь. Вогонь треба підтримувати, навіть коли вітер дме з материка; тоді дим повертає назад і час від часу викашлюється через перед каміна. У кімнату прослизають сажа й дим, доки не доводиться повитягувати батарейки з усіх детекторів диму. А на той час увесь готель вже трохи тхне запахом пожежі.

Кожного разу, коли хтось всідається за столики «дев’ять» чи «десять» біля каміна, а потім починає скиглити через дим та жар і проситися за інший столик, тобі треба випити. Просто відсьорбнути що завгодно, що є під рукою. Столовий херес корисний для твоєї бідолашної гладенької жінки.

Це — один день із життя Місті-Мері, цариці рабів.

Ще один із найдовших днів року.

Це — гра, в яку може грати кожен. Це — просто особистий коматозний стан Місті.

Кілька ковтків. Кілька таблеток аспірину. Потім — ще раз.

У «Дерев’яно-золотій їдальні» навпроти каміна розташовані вікна з видом на берег. Частина віконної замазки зсохлася і скоцюрбилася, тому всередину зі свистом пробивається холодний вітер. Вікна пітніють. Кімнатна волога конденсується на склі, скрапує вниз, утворюючи калюжку, аж поки не просякає підлога, а килим починає смердіти, як той кит, що його викинуло хвилями на берег наприкінці липня. Вид за вікном, увесь обрій напханий рекламними щитами з назвами ресторанів швидкої їжі та фірм-виробників сонцезахисних окулярів і тенісних черевиків. Її ж самі назви надруковані на упаковках, що сміттєвою смугою позначають лінію припливу.

Цигаркові недопалки підстрибують на кожній морській хвилі.

Кожного разу, коли хтось всідається за столики «чотирнадцять», «п’ятнадцять» або «шістнадцять» біля вікон, а потім починає скаржитися на холодний протяг та сморід слизького й вологого килима, коли хтось починає скиглити і проситися до іншого столика, то тобі треба випити.

Заповітна (і недосяжна) мета усіх відпочивальників — це знайти бездоганний столик. Знайти щось стабільно-непорушне. Як трон. Місце, де вони сидять, завжди гірше за те, де вони не сидять. Народу так багато, що не можна перетнути їдальню, не отримавши при цьому стусана ліктем або сракою в живіт. Або ляпаса сумочкою.

Надалі тобі може знадобитися додатковий одяг. Може, знадобиться напхати тебе новою порцією вітаміну В. Чи додатковою порцією мозкових клітин. Якщо читатимеш це на людях, то негайно припини і почни знову лише тоді, коли вдягнеш свою найкращу білизну без дірок.

А перед цим тобі, мабуть, усе одно треба буде стати в чергу на донорську печінку.

Ти ж бачиш, до чого все це йде.

Бачиш, куди пішло все життя Місті-Мері Кляйнман.

Є безліч способів покінчити життя самогубством, але при цьому не померти зовсім.

Кожного разу, коли з материка приїздить хтось із компанією друзів, усі такі худорляві й засмаглі, коли вони почнуть розчаровано зітхати, побачивши дерев’яні панелі та білі скатертини, кришталеві вази з трояндами та папороттю і всілякі посріблені антикварні штучки, коли хтось із них скаже: «Треба тофу подавати замість телятини!», то візьми й випий.

Може, до когось із цих худорлявих жінок на уїкенд приєднається чоловік, опецькуватий та кремезний, — він пітніє так рясно, що чорний лак, яким він зрошує свою лисувату макітру, стікає у нього по зашийку. Повноводні ріки чорної багнюки плямують ззаду його комірець.

Коли приповзає одна з місцевих морських черепах, начепивши на зморщену шию діамантове намисто, чи то стара місіс Бертон, чи місіс Сеймур чи місіс Перрі, забачає якихось кістлявих та засмаглих відпочивальниць за своїм улюбленим — з 1865 року — столиком і каже: «Місті, як же ж ти могла?! Ти ж знаєш, що я регулярно приходжу сюди о дванадцятій вівторками та четвергами. Як же ж так, Місті…», то тобі треба випити двічі.