Щоденник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Твоя бідна роздратована жінка бачить у руках Ґрейс дерев’яну скриньку. Нефарбоване дерево під пожовклим лаком, мідні накутники і почорнілі завіси; скринька має складані ніжки, щоб із неї робити мольберт.

Ґрейс подає скриньку своїми пухкими синюшними руками і каже:

— Вона тобі знадобиться. — І струснула скриньку. Всередині заторохтіли затверділі пензлики та тюбики із засохлими фарбами.

— Щоб повернутися до малювання, — каже Ґрейс. — Коли прийде час.

А твоя дружина, якій навіть ніколи істерику закотити, просто каже:

— Облиш.

Пітере Вілмот, твоя мати — безнадійна дурепа.

Ґрейс посміхається і широко розкриває очі. Вона піднімає скриньку вище і каже:

— Хіба ж не про це ти мріяла?

Піднявши брови за допомогою зморщувального м’яза, додає:

— Хіба ж ти не хотіла малювати, коли ще була маленькою дівчинкою?

Мрія кожної дівчини з мистецького коледжу. Де вивчають воскові олівці, анатомію та зморшки.

Чому Ґрейс Вілмот здумалося прибирати, незрозуміло, їм же треба лише зібрати свої речі. У цьому домі, у твоєму домі: дебелий срібний посуд та виделки й ложки завбільшки із садові інструменти. Над каміном у їдальні — портрет якогось померлого Вілмота. А в підвалі — блискучий токсичний музей затверділих желе та варення, доісторичних домашніх вин та скам’янілих груш у світло-жовтому сиропі часів Війни за незалежність. Липучі залишки багатства й купи вільного часу.

З усіх безцінних полишених предметів саме це ми й рятуємо, забираючи із собою. Саме ці артефакти. Позначки в пам’яті. Непотрібні сувеніри. Нічого такого, що можна буде продати на аукціоні. Шрами, залишені щастям.

І замість того, щоб пакувати щось цінне, таке, що можна буде продати, Ґрейс бере оцю скриньку з висохлими фарбами. Теббі несе із собою взуттєву коробку, в якій зберігаються її дешеві прикраси, брошки, персні й намиста. Цілий шар неоправлених фальшивих діамантів торохтить і перекочується на дні взуттєвої коробки. А ще вона поклала туди коробочку з іржавими шпильками та шматочками розбитого скла. Теббі стала поруч із Ґрейс, торкаючись її руки. Позаду неї, якраз навпроти вершечка її голови, на дверях написано: «Теббі, дванадцять років» і цьогорічна дата, виведена флуоресцентним рожевим фломастером.

Дешева біжутерія, що її взяла із собою Теббі, — вона належить оцим іменам.

Усе, що взяла із собою Ґрейс, — це свій щоденник. Свій щоденник у червоній шкіряній палітурці та трохи літнього вбрання, здебільшого — пастельні в’язані вручну светри та спідниці з металевими блискітками. Обкладинка щоденника — потріскана червона шкіра з маленьким мідним замочком, щоб ніхто не розкривав. А на обкладинці — тиснений золотистий напис: «Щоденник».

Ґрейс Вілмот, вона все чіпляється й чіпляється до твоєї дружини, щоб вона теж вела щоденник.

Ґрейс каже:

— Берися за малювання.

Ґрейс каже:

— Іди. Іди й ще раз відвідай свого чоловіка у шпиталі.

Ґрейс каже:

— Посміхайся туристам.

Пітере, твоя бідолашна сердита мегера-дружина дивиться на твою матір та твою доньку і каже:

— О четвертій годині. О четвертій годині приїде пан Делапорте і забере ключі.

Це вже не їхній будинок. Твоя дружина каже:

— Коли велика стрілка буде на дванадцяти, а маленька — на чотирьох, а ми до того часу не встигнемо зібратися, то ви ніколи більше не побачите свого будинку.

У склянці з вином Місті-Мері лишилося принаймні два ковтки. Склянка стоїть на столі в їдальні — як відповідь на запитання. Вона схожа на щастя, на спокій, на затишок. Схожа на колишній острів Чекайленд.

Стоячи собі біля вхідних дверей, Ґрейс усміхається й каже: