Щоденник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Якщо ти це читатимеш, а її не буде поруч, то знай, що вона — твоя дружина. Якщо ти не клеїш дурня, то це — твоя бідолашна дружина, вроджена Місті-Мері Кляйнман.

Бідолашна маленька дурепа, яка малювала вогнище на березі моря, при цьому відчуваючи присмак вареної кукурудзи та варених крабів. Малюючи квітник та город біля якогось уявного будинку, вона відчувала запах розмарину та чебрецю.

Однак чим краще вона малювала, тим гіршим ставало її життя — аж поки в її реальному світі все стало не так. Дійшло до того, що вона скрізь стала почуватися чужою. Дійшло до того, що всі були не досить гарними, не досить вишуканими, не досить розумними. І хлопці в середній школі. І дівчата. Ніщо не було реальнішим за їїуявний світ. Дійшло до того, що вона ходила на студентські консультації і цупила гроші з гаманця матусі на наркоту.

Щоб люди не називали її божевільною, вона вибудувала своє життя довкола мистецтва, а не мрій. А насправді вона просто потребувала навичок, щоб переносити ці мрії на папір. Щоби зробити свій уявний світ якомога виразнішим і детальнішим. Реальнішим.

А в мистецькому коледжі вона зустріла хлопця на ім’я Пітер Вілмот. Вона зустріла тебе, хлопця з острова, що називався Чекайленд.

Коли ти вперше звідкись приїздиш і бачиш цей острів, то тобі здається, наче ти померла. Ти померла і потрапила до раю, назавжди убезпечившись від земних негараздів.

Риб’ячий хребет — це Межова авеню. А риб’ячі ребра — це вулиці, починаючи з Абрикосової за квартал на південь від сільської площі. А потім ідуть вулиці Березова, Вільшана, Горіхова, Дубова, Евкаліптова, Єрикова, Жасминова — і аж до Соснової та Тополиної біля риб’ячого хвоста. Там південний край Межової авеню переходить у гравій, потім — у ґрунт, а потім — губиться серед дерев мису Чекайленд-Пойнт.

До речі, непоганий опис. Саме така гавань, коли до неї вперше припливаєш на поромі з материка. Вузька та довга, вона схожа на риб’ячий рот, готовий жадібно заковтнути тебе, — зовсім як в отій біблійній історії.

Якщо маєш вільний день, то можна пройтися по всій Межовій авеню. Поснідати в готелі «Чекайленд», а потім прогулятися по кварталу на південь, повз церкву на Абрикосовій вулиці. Повз будинок родини Вілмот, єдиний будинок на Східній Березовій вулиці, з його шістнадцятьма акрами галявини, яка спускається прямо до води. Повз будинок Бертонів на Східній Кленовій вулиці. Відгороджені парканом ділянки густо заросли дубами, кожне дерево — вузлувате і високе, схоже на вкриту мохом застиглу блискавку. Небо над Межовою авеню влітку темно-зелене від щільного рухливого шару кленового, дубового та ільмового листя.

Ти приїздиш сюди вперше, і тобі здається, що справдилися всі твої мрії та сподівання. І що відтепер життя твоє завжди буде щасливим і безхмарним.

Річ у тім, що дитині, яка до того завжди мешкала тільки в будинку на колесах, цей острів і справді скидався на якесь особливе надійне місце, де відтепер вона завжди житиме у любові та турботі.

Таке здавалося дитині, яка звикла сидіти на зачовганому килимі з коробкою кольорових олівців і малювати оці будинки, будинки, яких вона ніколи не бачила. Просто малювала їх такими, як уявляла, — з ґанками та вікнами з вітражного скла. І одного дня побачила ці будинки наяву. Саме ці будинки. Ті будинки, які вона вважала лише виплодом своєї уяви…

Щойно навчившись малювати, маленька Місті-Мері вже знала мокрі таємниці септичних відстійників за кожним будинком. Вона знала, що проводка в їхніх стінках була стара, обмотана для ізоляції старим ганчір’ям і пропущена крізь фарфорові трубки та виводи. Вона могла намалювати зворотний бік усіх парадних дверей; де кожна родина остров’ян позначала ім’я та зріст кожної своєї дитини.

Навіть з материка, з поромного причалу в Лонґ-Біч, через три милі солоної води острів здається раєм. Сосни такі темно-зелені, що здаються чорними, а хвилі розбиваються об брунатні скелі. Здавалося, це все, чого її душа могла бажати. Захищеність. Спокій та самотність.

А тепер острів бачить таким не лише вона, а й багато інших людей. Багато заможних незнайомців.

Ця дівчинка ніколи не плавала в чомусь більшому за басейн біля стоянки, у якому перехлорована вода нещадно щипала очі, ніколи не запливала на поромі в гавань Чекайленд, де співають птахи, а сонце весело відскакує від готельних вікон, що простягнулися за рядом ряд. Ніколи не чула; як океанські хвилі накочуються на хвилеріз, не відчувала такого теплого сонця та свіжого вітру у своєму волоссі, вітру, що пахнув квітучими трояндами… чебрецем та розмарином.

Зворушлива дівчина-підліток, яка ніколи не бачила океану, вона вже встигла намалювати миси та стрімкі скелі, що вивищувалися над валунами. Намалювати точнісінько такими, якими вони були насправді.

Бідолашна Місті-Мері Кляйнман.

Ця дівчинка приїхала сюди як наречена, і всі остров’яни вийшли привітати її. Сорок чи п’ятдесят родин — усі усміхнені, усі чекають своєї черги потиснути їй руку. Співав хор школярів. Посипали рис. У готелі на її честь дали великий обід, і всі пили шампанське та виголошували тости на її честь.

З пагорба над Торговій вулиці, з усіх шести поверхів вікон у готелі «Чекайленд», із вікон будинків та із засклених ґанків, із зиґзаґів слухових вікон на дахах — усі спостерігали її прибуття. Усі спостерігали, як вона приїхала жити в один з великих будинків у тінистій, обсадженій деревами утробі риби.

Лише один погляд на острів Чекайленд — і Місті Кляйнман здалося, що вона зможе назавжди попрощатися зі своєю простолюдинкою-мамцею. З килимом, що відгонив собачим лайном. Вона присяглася, що більше ноги її не буде на отій стоянці для автопричепів. І вирішила не квапитися зі своїми планами стати художницею.

Річ у тім, що коли ти дитина або трохи старша — скажімо, років зо двадцять, — і ти вступила до мистецької школи, то про реальний світ ти не знаєш анічогісінько. Коли хтось каже, що Кохає тебе, тобі хочеться йому вірити. Усе, що йому треба, — це одружитися з тобою і взяти до себе, щоб жити в якомусь бездоганному острівному раю. У великому кам’яному будинку на Східній Березовій вулиці. Каже, що лише хоче тебе ощасливити.

А щоб замордувати тебе до смерті — та ніколи в житті, слово честі!

І бідолашна Місті Кляйнман сказала собі, що не кар’єри художниці вона прагнула. А що насправді вона завжди прагнула власної домівки, сім’ї та спокою.

Тож вона приїхала на острів Чекайленд, де все було так, як треба, все було на своєму місці.

А потім виявилося, що то вона потрапила не на своє місце.

Двадцять шосте червня

З материка, з Оушн-Парку зателефонував якийсь чоловік і поскаржився, що в нього зникла кухня.

Це цілком нормально, коли спершу чогось не помічаєш. Коли досить довго поживеш в одному місці — в будинку, квартирі чи країні, — то воно здається тобі надто малим.

Оушн-Парк, Ойстервіль, Лонґ-Біч — усе це материкові міста. Жінка з пропалою шафою. Чоловік з пропалим клозетом. Ці люди, усі вони — повідомлення, залишені на автовідповідачеві, і в цих людей у місцях, де вони відпочивають, були здійснені якісь переробки. Материкові місцинки, дачні відпочивальники. Коли ти маєш будинок з дев’ятьма спальнями і бачиш цей будинок лише два тижні на рік, то може знадобитися кілька літніх сезонів, щоб помітити зниклу річ. Більшість із цієї публіки має принаймні з півдюжини будинків. Насправді це не помешкання. Це — капіталовкладення. Вони мають багатоквартирні будинки та кооперативні квартири. Мають квартири в Лондоні та Гонконгу. У кожному часовому поясі — своя зубна щітка. На кожному континенті — своя купа брудної білизни.