— Єві буде сумно, — мовила тихо Єва.
— Адам скоро повернеться, — відповів він їй так, як усі закохані, що наслідують одне одного.
Адам ніс заяву Стратонові Стратоновичу. Він написав її власноручно, хоч з епістолярним стилем, як і з граматикою, не дружив. Але після двох листів до лікарки із Сум, написаних Ховрашкевичем і тихим Панчішкою, він більше нікому не довіряв. Заяви, листи й кохання йому давалися нелегко, але він боровся з цим, як зі старим арифмометром, що постійно не вибивав однієї цифри. У цифрах Адам кохався. Він їх любив майже так, як колись жінок, тільки довіряв їм більше — цифри його ніколи не підводили. І якби не заслуги й досвід Бубона та не повага Стратона Стратоновича до людини, якій було ближче до пенсії, ніж до стипендії, то головбухом у «Фіндіпоші» став би Баронецький, а не Бубон.
Адам увійшов у «Фіндіпош» і незчувся, як опинився у дворі. Зробив ще одну спробу. Вона кінчилася тим самим. Серце в Адама забилося, щастя змінилося передчуттям страху. Йому здалося, що він втрачає чіткість логічного мислення і тільки-но віднайдену, але ще не відкриту до кінця Єву. Дивне передчуття охопило усе його єство і, здавалося, передалось навіть портфелеві, що несподівано затремтів у руках. Почалося легеньке запаморочення, як цe буває у молодих поетів після першої випущеної в світ книжки.
Кухлик перелякано присів, намагаючись упіймати логічний кінець, як спінінгіст, котрий перерізав «бороду» з жилки, думаючи, що там має бути два кінці, а їх утворилося раптом чотири, і жоден не розмотувався, тільки заплутував жилку ще більше, ніж до цього. Адама почав переслідувати панічний страх. Той страх, який охоплює людину на самоті в лісі чи в човні, де несподівано для себе виявляєш, що щезли весла, а попереду водоспад. Ти починаєш гребти руками, а тоді кричиш своє улюблене на всі випадки життя «Рятуйте!», хоч розум тобі й підказує, що це безглуздо, та Адам не стримався і закричав:
— Єво!
Єва зірвалася з місця, як міліцейська машина, і врізалася в двері «Фіндіпошу» з такою силою, що вмить вилетіла через запасні і потрапила прямо в обійми Адамові…
— Адам! — сказала Єва.
— Єва! — сказав Адам.
— Адаме, тобі погано? — запитала Єва.
— Єво, мені хороше! — відповів Адам.
У голові Адама просвітлішало, як у людини після страшного сну: автомобіль виграв, а гаража нема.
— Як тут гарно! — промовила Єва. — Тут як у раю, Адаме!
Вони підійшли до єдиного райського дерева, що росло на подвір'ї «Фіндіпошу». Єва глянула у вольєри з написами по-латині. По-латині Єва не читала і не любила. Їй подобався тільки один шрифт — кирилиця, але вона не знала, що він так називається.
— Адаме, це водяний пацюк? — вказала вона пальцем на якусь руду тварину з оголеним задом, як в орангутанга із зоопарку.
— Ні, Єво. Це ондатра.
— Ніколи б не подумала, що ондатра така потворна тваринка, а видає такі гарні шапки.
— Ми придумаємо, Єво, ще кращі. Наш «Фіндіпош» тепер думає над тим, щоб шапки були кольору герінус канаріа[6].
Єва цього терміна не знала, як і Адам. Але він чув його від Ховрашкевича, і тому цей загадковий колір їм активно сподобався.
— Ми робимо тут усілякі досліди… — таємниче почав Адам і прошепотів їй щось на вушко.
— Ну? — вимовила Єва, так і залишивши розкритим ротика у вигляді червового туза. — А хіба це, Адаме, можливо?
— У природі можливо все. Ховрашкевич доводить…
— Це ваш учений?
— Так, — відповів Адам.
— А ти з ним знайомий, Адаме?
— Знайомий, — відповів не без гордості Адам, але, згадавши листи, написані Ховрашкевичем, відчув себе кепсько.
— Цікаво! — Єва дивилася на ондатру. — Адаме, а для чого ви це робите?
— Ми виводимо нові сорти ондатр, — сказав Адам.
— Але ж ондатра не яблуко!
Раптом Адама хтось гукнув. Він підвів голову. З вікна висунулася патлата бородата маска.
[6] Канарка.