— У що не вписуєтесь?
— У ландшафт, — повторив Сідалковський. — Є таке німецьке слово. У перекладі на українську означає краєвид. Краєвид з лотереями зблідне на моєму тлі.
— А-а, — махнула рукою Мері. — Кажіть простіше.
— Освіта не дозволяє… Незакінчена вища.
— Вам вона все не дозволяє.
— Таке селяві, — театрально розвів руками Сідалковський. — Чим більше знаєш, тим менше можна.
— Так лотереї будете продавати, поки знайдемо той ваш «Хвіндіпош». Капітан Саприкін казав, що він кудись виїхав за місто. Поближче до села.
— Це вже гірше, ніж з лотереями, — він присів і, обхопивши голову, почав зважувати. — Сідалковський і лотерея. Ну і ну! До чого ти дожився, Сідалковський?
— А що в цьому поганого? — повернулася до нього всім бюстом Мері.
— Народжений гордо нести голову опускатися до лотерей не може.
— Не вигадуйте. Це тимчасово. Гроші не пахнуть… А ви могли б дещо заробити. Вам, правда, без документів матеріальних цінностей не довірять, але я на себе можу ті лотереї взяти. Я вам довіряю.
— Мерсі, — у красивому реверансі нахилив голову Сідалковський.
— То як, згода?
«Не в грошах щастя, — міркував. Сідалковський. — А в гаманці, набитому ними».
— Бути по-вашому, Мері. Затримка за малим — мені потрібний костюм. У парадній формі лотерей не продаватиму. У мене ж усе імпортне, Мері: і піджак, і штани, і сорочка, і галстук, і запонки, і черевики, і окуляри. Тільки сам я з Вапнярки… Так що у такій формі — не той фасон.
Сідалковський справді задумався: «З моєю респектабельністю тільки лотереї продавати. Офіціантом у привокзальному ресторані чи в готелі «Все для інтуриста» — ще сяк-так. Але лотерейні квитки… У такому костюмі, з піднятим білосніжним комірцем і запонками «ролс-ройс». Ніколи!»
— Якщо добре піде, можете непогано заработать, — долітали до свідомості слова Мері. — Матимете свої гроші…
Через два дні Карапет принесла кілька пачок лотерейних квитків і колесо, схоже на те, в якому крутиться в зоопарку білка. У ці дні Сідалковський мав багато з нею спільного. «Треба вміти крутитися», — згадав він слова Карапет.
Сідалковський насамперед переодягнувся в інший костюм, який йому вийняла з шафи Мері.
— Це від Валіко, — сказала вона. — Мого грузинчика. Утік десь на Кавказ. Казав, що охолов до мене, як вершина Казбеку. Я до нього їздила. Не знайшла. Сховався в своїх горах. А казав, що верньоться. Тільки гляне на Грузію. Грузини люблять свою Грузію більше, аніж женщин, — Карапет подала Сідалковському штани. — Валіко теж любив. Казав: «Дорогая, без Грузії, як без тебе, жить не могу».
— Це добре чи погано? — запитав Сідалковський.
— Для Грузії добре, для мене погано, — відповіла Карапет. — Клявся ж мені. Казав, вернусь, дорогая. А взяв і утік, — обурювалася.
— А вам залишив на спогад костюм? — Сідалковський засунув ногу в холошу.
— І Тамару. Хочете, Сідалковський, познайомлю? Не Тамара, а грузинська цариця! Хоч бери з неї картини пиши. У мене всі дівчата гарні.
— У вас їх багато?
— Аж три: Віра, Надія і Любов.
— У вас, Мері, широкий асортимент.
— І одна краща за другу, — вона витягла з тумбочки сімейний альбом, подала його Сідалковському. — Віра — це старша, уже вийшла заміж. Надія розвелася, а Люба тільки збирається…
— Розлучатися?