— Виходити заміж. Щитайте, що вам пощастило, Сідалковський. Я згодна. Ви хлопець підходящий. Провірений. Можете одружуватися. Всьо равно у вас виходу другого немає. Беріть Тамару. Покірна і лагідна, — рекламувала Мері товар власного виробництва таким тоном, ніби не дуже була переконана, що він має підвищений попит. — Кращої дружини не знайдете.
— Ви ж казали, що Люба.
— То вона за паспортом Люба. Як я Дуся. А в житті Тамара. Так їй більше наравиться. Ось вона, — Карапет перегорнула сторінку альбома. — Погляньте. Чим не достойна вас, Сідалковський?
Він узяв альбом до рук, як молодий сапер міну невідомої конструкції. В кімнаті повисла тиша, мов над замінованим полем. На Сідалковського дивилася Тамара — млосна володарка кругленьких колін, обтягнутих у капрон того кольору, який найбільше йому подобався.
— Можете брати. Від такого зятя, як ви, я не відмовляюсь, — долинало до Сідалковського крізь напудрені чимось мізки. — Тамара — активістка. Участує в художній самодіяльності. Танцює гопака…
«Це мені ні до чого, — думав Сідалковський. — Я не директор Будинку культури».
— Зустрічає разниє делегації. Кращої кандидатури не знайдете. Стоїть у черзі на квартиру. Живе в общежитії.
«Це ми знаємо».
— На заводі сказали, що квартиру дадуть одразу, як вийде заміж. Ох, і зіграємо з вами весілля! На весь Хрещатик буде весілля. Ой, уже й натанцююся, — закінчила Карапет.
«Тар-тюф, тар-тюф, — билося серце у Сідалковського. — Чуєш: тар-тюф, тар-тюф. Сватаєшся до дочки, а живеш з матір'ю. Тар-тюф. А може, це не вона?»
— Як вашої дочки прізвище? — запитав уголос.
— Якої?
— А хіба у вас, в усіх прізвища різні?
— А як ви думали, Сідалковський? Старшої — Будкевич. Середульшої — Карапетян. Гарний був чоловік. Не так одягався, як ви, Сідалковський, зате й не був таким голодранцем. Багато грошей заробляв.
— Звідки ви взяли, що я голодранець? — Обличчя Сідалковського набрало кольору перестиглої вишні.
— А хіба ж не видно? Аристократ, а тільки й того, що на вас…
Сідалковський підійшов до серванта і взяв звідти пляшку хересу.
— На правах зятя, — посміхнувся криво.
— Оце я розумію, — посміхнулася Карапет. — Таких люблю і обажаю.
Сідалковський наповнив світло-брунатним хересом фужери.
Мері витягла з сумки два донецьких «Гулівери». Сідалковський мовчки цокнувся і для поновлення нової порції оптимізму випив. «Гулівером» не заїдав.
— Середульша дочка… — провадила далі Карапет і постукала по коробці цигаркою «Дездемона».
«Зараз почне душити», — подумав Сідалковський, але не сказав нічого.
— Середульша — Надія. Найменша — Люба, ось оця, яку ви берете. Вона Гогошвілі. Від того самого Валіко. Так що віддаю вам разом з приданим, — кивнула на костюм.
— По ваших дочках можна вивчати вашу біографію, — вихопилося у Сідалковського.
— Поляка у мене ще не було. Ви перший.
— Я не поляк, я українець, — чемно заперечив Сідалковський.
— З українцями мені найбільше везе.
— Скільки у вас було чоловіків, Мері?
— Офіціально чотири. Ви можете бути п'ятим. Я не заперечую. — Мері розреготалася так, що на пляшці хересу відклеїлась етикетка. — Квартира у мене є. Ви мені подобаєтесь.