— Хіба то обійми, Сідалковський? Скажіть, а як вас звати?
— Хіба це вам замінить те, що ви пропонуєте? — Сідалковський соромився свого імені, як і справжнього прізвища. Він вважав їх безнадійними архаїзмами і тому завжди відрекомендовувався тільки так: Сідалковський. Інколи до прізвища додавав вигаданий для нього Ковбиком титул: «Граф Сідалковський — аристократ із Вапнярки». Це йому подобалося, і він напівжартома, напівсерйозно постійно на цьому наголошував. Імені він майже не згадував, бо нове прізвище замінило йому все.
— А як ваше справжнє прізвище, Єво? — Сідалковський нарешті обняв її, притис до себе.
— Чупринá, — відповіла Єва.
— Чупри′на? — перепитав Сідалковський.
— Ні, Чупринá. Наголос на «а». То прізвище мого батька Чупри′на, — поправила Єва. — А я Чупринá. На мене в Індустріальній Балці всі так казали. А тепер я Гранат. Це мій артистичний псевдонім.
— Який-який?
— Артистичний, — повторила Єва.
— Гранат, — Єва сказала «Гранат» за старим українським правописом, в якому окрім літери «г» була ще й «ґ». — Гранат для артистки — це більше підходить, чи не так, Сідалковський?
— А що ви робите, Єво, в театрі?
— Граю ролі.
— Уже?
— Що «уже»?
— Так швидко? Ви ж тільки днями влаштувалися…
— Я поки що репетирую.
— Які ролі, якщо не секрет?
— Різні. Джульетти, Капітанки, Анну на шиї…
— Дивно, а мені казали, що ви відтворюєте кроки за лаштунками сцени. Інколи ляпаєте калошами по підлозі, імітуючи постріли…
— То брехня. Для пострілів є пістолети. Я граю в масових сценах і готую вже ролі. Принаймні мені так режисер сказав: Єво, готуйтесь до серйозної ролі. От я й готуюся, — образилася Єва.
— Ну, гаразд, — перейшов Сідалковський на тон голови місцевкому «Фіндіпошу». — Чого ви Адама ображаєте?
— Слухайте, Сідалковський… — Єва відсунулась і, цілячись йому поглядом прямо в очі, додала: — Я не люблю моралі, а її тепер усі читають. І тому стільки аморальності… Сідалковський, я починаю у вас розчаровуватися. Ми ж не на профспілкових зборах. Заберіть свій піджак. Він мені перестав подобатися.
— Хто?
— Ваш піджак
— Як Адам?
— Ні, як ви. Адам не людина — золото, — мовила Єва. — Він мені вірний, як… — Єва не знайшла, з чим порівняти, і запнулася. — Не те, що ви, Сідалковський. Він кохає мене до безтями!
— Так чому ви не цінуєте цього?
— Не знаю. Ми, жінки, видно, всі однакові. Тих, хто нас по-справжньому кохає, не любимо, а за тими, хто на нас дивиться, як на іграшки, помираємо.
— Символічно, звичайно.
— Що символічно?
— Помираєте символічно.