— Вам усе смішки, Сідалковський.
— Для чого ж ви одружувалися, Єво? Та ще й у такий спосіб…
— А ви знаєте як?
— Ваш Адам схожий на несучасний магазин: у нього що під прилавком, те й на вітрині. Мені Адам розповідав, як він вперше наважився одружитися. Я не повірив.
— Чому вперше?
— Бо я певний, йому доведеться одружуватися ще й вдруге.
— Ви так гадаєте?
— Я переконаний, Єво. Можливо, тільки не в такий спосіб. Невже це правда?
— А що ж тут дивного? Він сказав, а я вирішила перевірити. Він виявився людиною. Першим, який не обдурив мене. А ще я вийшла за Адама так тому, що мене до цього один такий, як ви, красень обдурив. Обіцяв одружитися на мені, а взяв іншу. Я негайно ж вийшла за Адама. На зло йому. Та ще й у Київ переїхала. Тепер вони мені всі заздрять. І він також, — Єва витягла цигарку і закурила.
— Ви курите, Єво?
— А що ж тут дивного? — пустила вона дим кілечком. — Ви що, ніколи не бачили дівчат, які курять?
— Навпаки, Єво: я давно не бачив дівчат, які не курять.
— А ви що — «проти»?
— Чому я повинен бути проти, коли вся Європа «за»?
— Слухайте, Сідалковський, а що ви Адамові скажете, коли він вас запитає, з ким тепер Єва зустрічається?
— Я йому скажу те, що й учора: Адаме, наберіться мужності і вислухайте до кінця — Єва закохана в мене.
— Який ви самовпевнений!
— А що я скажу йому, що Єва самим богом створена для мене. Вона така, як я. Точнісінько. Тільки вона жіночого роду, а я чоловічого… Адамові очі кричатимуть, мов крила птиці, що падає каменем до землі. Я скажу йому: «Не плачте, Адаме, повірте мені і не вірте Єві. Ви для неї були стартовим майданчиком для посадки у Києві…»
— Ви нахаба, Сідалковський! — раптом зірвалася з місця Єва. — Ви такого не можете йому сказати!
— Але це ж правда, Єво, — Сідалковський сидів задоволений, навіть щасливий — Єву зачепило за живе. — А далі я йому скажу чесно: Адаме, Єва кохає мене…
— Це неправда, — ледь не закричала Єва.
— Єво, не підстрибуйте так високо. Це по-перше. По-друге, наберіться терпіння і вислухайте співбесідника, з яким вам не менш цікаво, ніж на концерті.
— Ну, гаразд, — присіла Єва поруч. — А що ж далі?
— А далі Адам схопиться за голову і в розпачі зі словами: «Сідалковський, моя Єва кохає не мене, а вас», — залишить «Фіндіпош» і піде містом з таким нещасним виглядом, як власник двох лотерейних квитків, на котрі випали найкрупніші виграші, але самі квитки випали з його кишені раніше за ті виграші.
— Сідалковський, ви молодець. Я просто по-справжньому закохана у вас, — Євині почуття перехлюпнули через край. — Сідалковський, поцілуйте мене…
— Ні, Єво. Я товариш Адама. Моя службова совість, — згадав він улюблену фразу Ковбика, — не дозволяє цього робити.
— Ви, мабуть, у школі були відмінником, Сідалковський, або вдома — маминим синком.
— Ні перше, ні друге, Єво.
— Тоді все життя формули з хімії зубрили. А я хімію ненавиджу, як і вас, Сідалковський! — Єва підвелась із нагрітого місця і стояла перед Євграфом, намагаючись скинути з себе його піджак, який висів на ній, немов довга сутана на ксьондзові. — Ви дуже правильний, Сідалковський. Мені ще ніхто не відмовляв. Ви перший… Ви, ви… насміхаєтесь із мене, — голос Єви набирав неприємного для слуху Сідалковського відтінку, хоч слова її приємно лоскотали його самолюбство. — Я зараз утоплюсь, Сідалковський, і записки нікому не залишу. Будете за мене відповідати, — Єва скинула босоніжки і ступила на холодний бетон.
— Єво, для чого скидати босоніжки? Так і застудитися недовго. Це раз. А по-друге, босоніжки — це ж зайва вага. У них краще йти на дно. — Він лагідно взяв її за плечі.