Спомини запорожця: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

По обіді пішли ми до недалекої фотографії Стояновського зробить напам'ять світлини. Заховалась вона до сьогоднішнього дня. На ній видно ланцюжок, що спускається зверху над бортом блузи, і видно тільки один ґудзик. Тоді, оглядаючи фото, думали всі, що я розіпнув блузу, щоб було видно ланцюжок, ще й сміялись.

На другий день приніс я свідоцтво. Сам не вірю: з руського та арифметики по чотири, а решта п'ятки! Навіть з рисунків. До мого гарного гаманця помандрував новісінький срібний карбованець та такі ж два полтинники.

На свята поїхали ми втрьох додому. Багато було радості та гордості! Галя дивилась в брата, як в образ! З почуттям задоволення і якоїсь пихи приймав оказуване признання. Андрій пробув три дні, а я — тиждень і вертався сам знайомою дорогою.

Тепер ще пильніше прикладався до наук. Андрій перестав мене пильнувать. Роздзвонилась весна птичими концертами, чарівний май наситив повітря запахами квітів, в теплих водах моря почалось купання. Вода така густа, що плаваєтъся поверху, тіло не тоне. Гаряче південне сонце сушить одразу, тільки вийдеш з води. На тілі дрібнісінькими кристалами виступає сіль. Близився кінець шкільного року, далі — екзамени.

Своєму приятелеві Вані Чупахінові я поміг стать в ряді кращих учнів, до того був в середняках. Взагалі нікому в помочі не одмовляв.

Чекала мене радісна несподіванка. Моє свідоцтво мало п'ятки з усіх предметів. Рада педагогічна постановила перевести мене до IV класу з першою нагородою і звільнить з екзаменів!

Не можна виразить того, що переживалось. Задоволення, вдячність, радість і гордість. Народилось почуття певності своїх сил, віра в майбутнє. Прийшлось в тім часі пережить цікаву, небезпечну пригоду. Маючи час до закінчення шкільного року урочистим актом, пішов я до Чупахіна в гості трохи проробить разом щось до його наступного екзамену.

Ваня, вдячний за поміч, запросив покатать баркасом під вітрилами. Міцний човен-баркас легко понісся під лагідним береговим вітром, Ваня управляв вітрилами справно, баркас повертався і їхав проти вітру! Це була цікава новина, на Дніпрі їздилось з одним прямим вітрилом, з вітром на один і другий бік, проти вітру не умілось.

Ця новина мені дуже подобалась, сказав про це Вані, а той скерував човна од берега в море. Було під вечір, од берега подуло міцніше, баркас набирав більшої скорості, розрізав хвилі, нісся як на крилах. Хвилі ставали вищі, вітер міцніший, почало нас покроплювать.

Берег був далеченько і потемнів, в порту запалились світла. Ваня почав повертать до берега, баркас заколихало, хвиля ударила в борт — і одразу облило нас водою! Зробилось страшнувато.

Ваня знову випровадив справно човна з вітром і почав повертать до берега з другого боку. Вітрила залопотіли, щось затріщало, знову баркас вдарила хвиля, нова порція води хлюцнула на нас і в човен. Хотя ж плавав я добре, тепер злякався здорово. Ваня кричав, щоб не боятись, а виливать з човна воду шапликом.

Берег був щораз дальше. В страху мене трясло, робилось холодно, хоть виливав воду пильно. Що буде дальше? Щось кричу до приятеля… Той досить спокійно озивається, що батько їхатиме скоро з Єйська і нас підбере, а він держатиме на маяк, що стоїть посередині дороги. До Єйська 35 км од Маріуполя. Дійсно, в скорім часі блиснуло світло, а портового уже не було видно. Ваня, син моряка, знався добре на цих справах, був спокійніший, тільки ослаб од їзди, а я не умів йому помогти при вітрилах. Ця наука прийшла пізніше.

Недалеко маяка показались огні пароплаву, вертався капітан Чупахін. Ваня скерував баркас в світло прожектора. Нас замітили і прийняли на пароплав. Там напоєно гарячим чаєм і положено в ліжко під теплі одіяла. За дві години були ми в порту.

Мати Вані накормила нас, напоїла і поклала спать. Спалось міцно і довго. А що думає Андрій? Ніколи не приходилось ночувать поза домом. Прийшлось вислухать дещо неприємних слів. Андрій дійсно був стривожений не на жарт. Добра господиня аж плакала і з тривоги, і з радості, що такий гарний «оглан» найшовся, говорила, що її «хиз» не спали та плакали. По гречеському «оглан» — хлопець, «хиз» — дівчина.

Кінчилось все тим, що Андрій приніс щось дуже смачне та приказав ніколи не випливать на море.

Нарешті свідоцтво з п'ятками в кишені. Похвальний лист, писаний золотом, за взірцеве проводження та високі успіхи в науках, та багато справлена в темно-синій цвіт з золотими буквами і супровідною дедукацією в руках… В хвалі і гордості їхав тоді додому.

Повні твори Гоголя оглядали мої кохані рідні з пошаною. Для Галі стався неосягаємим ідеалом! Не знаю, чому був більше радий — високій нагороді з похвальним листом чи дубельтівці 29 калібру і центрального бою з належним припасом? Те і друге було дороге, миле серцю.

Батько і я здержали приречення! Того літа батько виїхав надовго уповноваженим на Далекий Схід, на ріки Амур та Уссурі. Мав там запізнаться з умовами життя переселенців, господарювання, державної запомоги та транспорту.

Люба була вже заміжня, на її весіллі не прийшлось бути. Мав тоді я гарячу пору, щоб надігнать свої залеглості в науках.

Оксана, її муж Наум Степанович прилучились до родинного задоволення з моїх успіхів, дістав од їх гарну сітку на будучі качки та правдиві чобітки для мисливця. Мали вони синка Петруся.

Настрілявся тоді до волі, обходив всі знані і незнані міста. Не забував і про вудки. Тут мав більше поводження, ніж в полюванні. Не раз приносив гарної риби.

Літо минуло скоро. Знов виїхав в Маріуполь. В IV класі сидів зі мною Курнатовський, син судді чи прокурора. Це був добре вихований, чистоплотний, гарно убраний хлопець. Може, на 1–2 роки старший, бо вищий і ширший. Мав клопіт з вимовою — заїкався, особливо, як був схвильований.

Добрий колега, делікатний в стосунках, учився добре. Був поляком. Дома у Курнатовських було багато квітів, мешкання просторе, меблі багаті, дужа бібліотека.

Між іншим, був тоді з Курнатовським в костьолі, де велике враження зробила гра на органі. Не раз частувала нас його мати чаєм з тістечками, чимось солодким або виноградом. Обоє батьки Курнатовські були красиві, елегантно убрані.

В скорості Андрія перенесено до Олександрівська. Зостався тоді я сам, серед чужих людей, бо поміщено мене у заступника начальника поштово-телеграф- ного уряду. Мав там окрему кімнатку, непривітну, з видом на подвір'я без дерев і трави. Все те подвір'я було виложено сірим камінням. Там почувся як в клітці.

Хотя ж нові господарі були для мене добрими, не міг до них привикнуть. Харчі теж не дуже смачно робились. До того дійшов клопіт. Було двох хлопчиків, учились обоє в першому класі, чепурненькі, ввічливі, та на диво мало здібні до науки. Отож прийшлось ними зайнятись. Так дуже просила мати.

Тратилось на то немало часу. Для себе оставалось небагато, треба було доучуватись при світлі. З дому присилано посилки з домашніми смачними коржиками, горішками, маківниками. Приходили листи і гроші на біжучі потреби. Появились тоді нові зацікавлення, не пам'ятаю, як почалось.

Стали продаватись по 5 і 10 копійок книжечки-кримінали про знакомитих детективів: американських, англійських, російських. Шерлок Холмс, Нік Картер, Нат Пінкертон, князь Путятін. Про морських розбійників-піратів. Одкрились ще два ілюзіони. Приїхав цирк з борцями! Детективи, пірати, борці! Часу на науку не хватало.

Мав тоді 14 років, саме пора, щоб пильнувала керуюча рука. Не було її. Кримінали, кіно, борці впливали на уяву. То хотілось буть знакомитим детективом, то могутнім борцем!

В школі, на пляжі, в парку хлопці боролись, називали способи всяких моментів боротьби. «Тур де бра», «тир де тет», «нельсон», «парад», передній пояс, задній пояс, міст — чулось всюди.