Буря в склянці води: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чому?

— Коли ми знову натрапили на слід тигра, який утік, я сказав помічникові: Пітере, ти йди подивись, куди подівся той звір, а я піду розвідаю, звідки він прийшов… Ви розумієте, що я хочу цим сказати?

— Авжеж, — відповів сер Макпіпа і відчув, як по спині забігали мурашки. Викурюючи шосту чи сьому міцну турецьку сигару, він би ще щось придумав, але йому стало погано. Раптом він підхопився й сказав: — Дозвольте вийти.

— Потерпи, Макпіпо, потерпи, — не дозволив міністр.

— Я боюсь, що полювання на тигра, яке ви пропонуєте, може не відбутися.

— Чому?

— Я помру раніше, ніж ви мене пошлете в Індію.

— Не помреш… Ви обидва, мій любий Макпіпо, і ти, і твій Ясновидець, упустили одну дуже важливу подробицю: ті моряки Нокси не тільки підлеглі нашої величності короля, але й трійнята.

— Сер, ви — геній! — вдруге підхопився Макпіпа.

— Знаю, мені про це вже казав король. А що далі?

— Проти трьох нам треба подвоїти сили.

— Потроїти, мій любий, і більше ніякого свинства.

— Розумію: потроїти, але не випустити контрольних акцій зі своїх рук.

— Правильно: тримай віжки і, коли треба, не жалій батога.

— Можна йти?

— На всі чотири боки.

Через долину жахів

Коли далеко позаду залишилося місто, розімліле від сонця, і порт, закіптюжений димом, коли закінчилася вибоїста дорога, розмита зливами, Напас зупинив машину у високій траві й весело сказав своїм друзям:

— Ось ми й приїхали.

— Бачу. — Рапас розім’яв занімілі ноги, огледівся і скрушно зітхнув: — Утекти втекли, але як ми повернемося?

— Ви не хвилюйтеся, за все подбають мої друзі, — як міг заспокоював їх Чінга Чанга, а самого його аж розпирало від щастя. — Свобода! — весело вигукував він. — Ви не уявляєте собі, що таке свобода для людини природи!..

— Не ображайся, натуралісте, — сказав йому Напас, — але сам ти дуже дивно дбаєш про своїх друзів: то в бочці плаваєш, то у в’язниці сидиш, тепер мало не луснеш від щастя, а що буде, коли ті пани раніше за твоїх одноплемінників про нас подбають?

— Пошлімо у розвідку Гаву, — раптом придумав Рапас, годуючи ворону залишками печива, яке дістав з кишені. — Про все розвідаємо, і ніхто й гадки не матиме звідки.

— Нічого не треба розвідувати, все зроблять мої люди, — знову сказав Чінга Чанга. — А тепер — уперед. Ми підемо стежкою, а ти поїдеш у джунглі. На узліссі сховаємо машину й спробуємо знайти моє село.

Сяк-так діставшись до лісу, Напас зупинився. Джунглі були такі густі, що не тільки машиною чи велосипедом, але й пішки зайти в них було неможливо. Але Чінга Чанга в цих заростях почувався як риба у воді. Не відриваючи очей від землі, він ішов попереду, перестрибував через буреломи, вів через висячі мости з ліан, доки вони не прийшли на широку долину. Тут гілки дерев і листя були такі густі, що в джунглях серед білого дня наче були вечірні сутінки.

— А тепер не злякайтеся, — попередив ватажок, — і куди-небудь сховайте свого чорного птаха.

— Погляньте, білий знайшовся! — розгнівалася Гава, але не пручалася, коли Рапас запхнув її за пазуху.

Що далі вони заглиблювалися в джунглі, то темніше ставало, то більше лунало таємничих голосів і звуків.

Подорожні притихли й почали уважно дивитися під ноги, тільки один лев Ганнібал дедалі веселішав і задирав хвоста догори. Раптом над їхніми головами прошурхотіла зграя синьо-зелених птахів, і один з них пронизливим голосом Гави несподівано скрикнув:

— Пррро-опа-дде-тте!