— Та він уже виламав усі грати і з них зробив шістнадцять вішалок.
— Тоді запрошуйте його в гості.
— Буде виконано.
— І одразу ж викличте містера Джеймса Бонда. Другу телеграму пошліть міністрові колоній, нехай він якнайшвидше висилає нам підмогу.
Коли Рапас, блискаючи ретельно начищеною сережкою, зі своїми супутниками зайшов у прийомний зал і кивнув губернаторові, той сів у самому куточку і відгородився від гостей величезним столом.
— Знаєте, і я замолоду був непоганим піратом, — поштиво сказав він — Чим маю бути корисний?
— Здоровенькі були, — відповів син Накаса. — А ти, Ганнібале, будь чемним і лизни дядькові руку.
— Дякую, не треба, — губернатор заліз на стіл. — Я руки сам мию.
— Та ви не бійтеся, мій лев добрим людям нічого поганого не робить, не кусає, тільки лизне в обличчя.
— Я й умиваюсь, — злякався губернатор. — Тричі на день.
Але лев англійської мови не розумів. Він скочив на стіл, звівся на задні лапи й по-дружньому, поклавши передні лапи на плечі королівського намісника, лизнув у його знатний ніс, а губернатор від такої несподіваної люб’язності весь спітнів, посунувся вниз, і його заціпило.
— Годі, Ганнібале, — попередив лева Рапас. — Якщо в пана руки й справді чисті, він одразу ж відпустить нас із в’язниці, — промовив басом і на всяк випадок дмухнув вогнем із рота.
— Ви, певне, жартуєте і прийшли запросити мене у мандрівний цирк? — все ще сподівався викрутитися королівський намісник.
— Гаразд, — далі напускав туману Рапас і витяг з рукава гадюк: — Може, вам свіжини? — Потім почув гул мотора й пожвавішав: — Коли так, я починаю: Напасе, відгукнись! — Він махнув рукою в бік вікна, і його оповив дим. — Напасе, кому я кажу?!
— Мені! — відповів голос брата за вікном.
Переляканий губернатор, визирнувши у вікно, побачив ще одного капітана далекої плавби, який приїхав ролс-ройсом, позиченим у купця Макт-Камари на кілька годин.
Від цього видовиська зникло будь-яке бажання чинити опір і сперечатися.
— Випустіть! — скрикнув він. — Одразу ж всіх трьох! Усіх чотирьох! І капітана, і привида, і його друге чи трете Я випустіть! Живих і неживих, вільних і полонених… —. Після цих слів він знепритомнів і сів на підлогу в кутку, бо гепнутись на повен зріст у бік лева побоявся.
Коли до його кабінету через кілька хвилин збіглися всі три брати й керівник повстанців Чінга Чанга, ніхто в палаці не насмілився заступити їм шлях.
— Ти, Крапасе, на коня — і галопом у порт, а ми на машині — в джунглі. Треба поспішати, поки вони не опам’яталися. Зустрінемося в затоці коло гирла!
— Вперед, герої! — каркнула Гава і, показуючи шлях, полетіла першою.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
або КРАХ ВЕЛИКОГО ДЕТЕКТИВА
Перша сутичка
У Бімбамбулу Буфало Білл не приплив, не приїхав, і просто висадився десантом з великою кількістю слуг, автомобілів, з кількома мішками паперових грошей, які називаються доларами.
Тепер цього шпигуна не впізнала б і рідна мати: вдаючі із себе новоспеченого мільйонера, він був одягнений в новий смокінг, у сірі в смужку штани, в білу жилетку, білі гетри й чорний блискучий котелок на голові, хоч термометр у той час показував двадцять п’ять градусів тепла. В кутику губ димилася гаванська сигара, а на новісінькому форді було написано: «Фірма «Біл і К°» платить тільки готівкою!»
За ним їхало кілька вантажних машин, і з них роздавали добросердечним тубільцям маленькі пакетики, в яких були в блискучих срібних обгортках цукерки, брусочки мила, жувальна гума і тютюн. Резиденція прибулих тимчасово називалася «Весела Мері», а поряд з нею вже здіймався багатоповерховий хмарочос, у тіні якого розкинувся великий, мов озеро, басейн, у якому плавало кілька лебедів з підрізаними крилами, щоб не полетіли, білизною світилися вимощені камінцями стежки.
Буфало Білл прибув, познайомився з обставинами і вже хотів затягти: «Оля-а-а-а! Оля-а-а-а!..» — та вчасно згадав, хто він тепер, а тому дуже поважно сказав:
— Рой, повстання — чудова справа: що більше людей стріляється, то дорожчими стають наші товари.
— Це правда, але ж ми пообіцяли англійцям, що на острові пануватиме спокій, — несміло заперечив Макт Рой, який тепер виконував обов’язки заступника й особистого охоронця Білла.
— А ми якраз і вхопимося за той їхній спокій.