Олена й Аспірин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У тебе в кишені куртки, — відповів незворушний голос. — У передпокої.

Він подолав запаморочення і підвівся.

— А зараз вони де? Де, я питаю?

— Там само. Я їх назад поклала…

Шум води з крана, звук виделки, яку впустили в залізну раковину.

— Врахуй, — сказав Аспірин крізь зуби. — Замки я завтра поміняю — обидва. А квартира буде на сигналізації, і коду ти не знаєш… А гроші? Де ти взяла гроші?!

— Сорок п’ять.

— Що — сорок п’ять?

— Код сигналізації — сорок п’ять, ти так і залишив, забув обнулити… А гроші я взяла там же, у кишені, і здачу туди ж поклала.

Шум води припинився. Аспірин увійшов на кухню. Дівчинка стояла перед спорожнілою і дуже чистою раковиною, недбало витирала руки рушником.

— Там консьєржка сьогодні інша чергує, тьотя Світлана. Ми з нею познайомилися. Я сказала, що я твоя дочка з Первомайська. Вона дуже здивувалася…

— Зараз ти підеш, — тихо і твердо сказав Аспірин.

— Куди? У дощ? У грозу?

— До чорта під хвіст! Мене це не хвилює.

Олена посміхнулася:

— У тебе велика двокімнатна квартира… Деякі люди роками в комуналках живуть. По четверо в одній комірчині. А тобі шкода бездомну дитину впустити. Хоча живеш сам, і місця в тебе — хоч лопатою відгрібай.

— Усе. Я викликаю міліцію! — Аспірин повернувся і рушив до кімнати.

— Телефонуй, — пробурмотіла Олена йому в спину. — Я скажу, що ти змушував мене ходити перед тобою голою. І ставати в різні пози. А за це годував. І ще…

Він розвернувся і вліпив їй ляпаса — так, що мерзотниця аж відлетіла і врізалася спиною в кухонну мийку. Більше нічого не чуючи і ні на що не дивлячись, Аспірин майже бігом кинувся у ванну, увімкнув гарячу воду і сунув руки під кран — змити, стерти доторк її обличчя на долоні.

У кухні було тихо. Надворі дощ барабанив по бляшаних дашках. Аспірин зірвав із гачка рушник:

— Заслужила! А не заберешся зараз же, одержиш ще!

Дівчинка стояла там, де він її залишив. Футболку з написом «Krakow. Learning to fly» уже забризкали — і далі забризкували — чималі краплі крові з носа і майже невидимі краплі зліз.

Ось так і ловлять ідіотів, подумав Аспірин. Сидять у переходах із немовлятами. Підсилають маленьких оленок, а ти, що вважаєш себе розумакою, в результаті виявляєшся простаком і лохом…

За вікном гримнуло так, що знову заверещали декілька машин біля під’їзду.

— Чого тобі від мене треба? — гаркнув Аспірин, намагаючись злістю витіснити всі інші почуття. — Дочка, так? Від Люби з Первомайська? І як твій поганий язик тільки зважився! Тварюка ти брехлива! Іди геть!

— Дуже добре, — сказала дівчинка здавленим від сліз голосом. — Тоді… я спущуся до тітки Світлани, скажу, що ти напився, побив мене і вигнав… Нехай хоч у комірчині мені дасть притулок…

В Аспірина запаморочило в голові. Кілька секунд він стояв, із ненавистю дивлячись на її бліде, залите сльозами і кров’ю обличчя, а тоді побрів у кімнату і взяв слухавку.

Куди телефонувати? Кому телефонувати? Що пояснювати?

У квартирі зробилося темно, як пізно увечері. Аспірин, наважившись, уже майже набрав нуль-два, коли услід за черговим ударом грому почувся дзвінок у двері.

Віскас повернувся?