— Він мене прикрив, — відстороненим голосом сказала Олена. — Мишко. Він завжди мене прикриває.
— Це… снодійне?
— Дай блюдце, — сказала Олена. — Швидше.
Голка брязнула, падаючи на блюдце.
— Це речовий доказ! — Аспірин потягнувся до телефону. — Хоч хай там як…
— Вона крижана, — так само відсторонено повідомила Олена. — Вона ще в Мишку почала танути.
— Що?
Голка на очах розпливалася в крихітній калюжці води. Темна речовина розтікалася, гублячи колір.
— Ні фіґа це не доказ, — пробурмотіла Олена. — Якби я могла зрозуміти, хто стріляв і звідки, я б його… піснею вихопила. Вивела б… але я навіть не збагнула спочатку. Взагалі нічого. Якби не Мишко…
— Ти б упала й заснула?
— Сядь. — Олена притиснула до себе ведмедя. — Як ти гадаєш… йому від цього нічого не буде?
— Кому?
— Мишкові.
— Нічого, він же плюшевий. До того ж вони напевно розрахували дозу…
— Розрахували… — Олена жорстко посміхнулася. — У мене мало часу, Олексію. Ще менше, ніж я гадала.
Аспірин глянув на блюдце. Голка розтанула без сліду. Каламутна вода на білому денці лежала майже правильним еліпсом.
— І що ж… ми нікому нічого не доведемо? Віддати цю штуку на аналіз…
Олена поморщилася:
— Ти такий наївний?
— Ось так, серед білого дня викрадати дітей!
— Олексію, — сказала дівчинка, зіпершись кулаками об стільницю, — хотіли б мене викрасти — давно б викрали, без проблем. Ні. Мене вирішили прибрати.
Аспірин мовчав.
— Кожен із них боїться, що я дістануся іншому. І що мене використають проти… проти кого-небудь із тих, хто спочатку мене розробляв.
— З тих — це із кого? — тупо запитав Аспірин.
Олена мотнула головою:
— Я не знаю. Я не знаю, як тут у вас називаються такі люди. Вони довго тупцювали, чекали, не наважувалися. .. Але я занадто небезпечна, розумієш? Такої зброї взагалі не повинно бути. Ні в чиїх руках.
Аспірин дивився на ведмедя, що сидів на кухонному стільці поруч із Оленою. Ведмідь відповів поглядом — прямо й холодно. Начебто кажучи: так, я прикрив її собою. А ти?
— Це отрута, — сказала Олена. — І жодних слідів… так, подряпина, мало звідки в дитини подряпина?
— Яв таке не вірю, — сказав Аспірин.
— Зате творяться нові пісні. — Вона посміхнулася. — Складаються слова… Зводяться нові стіни, будуються нові міста… Жахливий світ. Немає гармонії. А отже, є шлях. І є те, куди він веде… Я утомилася… — Вона раптом позіхнула. — Я… була… там, у центрі, оглянула одне місце. Звідти можна зіграти все, все до останньої ноти, ніхто не зупинить, і всі почують. У мене мало часу… Я зроблю це завтра. Ні, післязавтра… Ні. Я потім тобі скажу, коли я це зроблю…