Клеркенвельські оповіді: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— На Емнота?

— Його ведуть до світла. За його спиною інші, вони підганяють його до блаженства.

— Емнот — чоловік відлюдний. Він учений ерудит.

— Слухай, що я кажу. Він мусить іти своїм шляхом без страху. Ексмю — його вірний друг. Скажи йому, що не можна слабнути чи вагатися. Ти передаси йому мої слова?

— Звичайно. Якщо ти так бажаєш.

— Бажаю. — 3 цими словами вона залишила його і зникла за ворітцями в'язниці.

Разом із багатьма іншими громадянами Габріель спостерігав, як вона зійшла на кам'яну брилу на подвір'ї, розкинула руки, мов розіп'ятий Христос, і звернулася до вузеньких ґрат, за якими жили ув'язнені жінки. Вітер із річки був таким сильним, що до нього долітали лише уривки фраз. «Я в кайданах. Я в путах. Це тіло — моя в'язниця. Мої очі — то ґрати мої». Потім вона заговорила про день, коли всі двері буде відчинено, а всі замки — розбито.

Зсередини тюрми не доносилось ані звуку, але раптом за одним віконцем виникло бліде обличчя. З розкритого рота вирвався крик:

— Облудна відьмо з пекла! На тебе чекає багаття! Коли гнилі плоди падають на землю, собаки ними гребують!

Сестра Клариса розвернулась і спустилася з кам'яної брили. Вона покликала до себе сестру Бригітту, разом вони пішли з в'язниці Монетного двору. Вона пройшла повз Габріеля Гіл-тона, але не звернула на нього уваги. Він помітив, як вона прошепотіла щось своїй супутниці й голосно розсміялася. Хіба веселість Клариси не була доказом того, що її благословив Бог? Роздумуючи над цим питанням, він, однак, вирішив не казати кузенові про її напуття. Як учив його батько, краще не плутати небо з землею.

Розділ п'ятий

Оповідь йомена каноніка

Наступного тижня після вибуху на вулиці Св. Івана заступник шерифа у привселюдній промові під хрестом на Чіпсайді заявив, що ця руйнація вогнем була «капосною, мерзенною та огидною всьому людству». Якщо винуватця буде знайдено, то його в супроводі труб і сурм проведуть до колодок на базарі й закують на цілу добу. Якщо він переживе цю кару, його знімуть звідти й повісять попід в'язами у Смітфілді. Він буде відлучений від церкви, а його тіло кинуть до вапнякового кар'єру поза мурами.

Все місто сушило голову щодо особи лиходія, причому більшість громадян схилялися до думки, що то справа рук лолардів. Так називалося порізнене товариство християн і християнок, які підходили до своєї віри з егалітарним завзяттям. Вони піддавали сумніву дієвість певних церковних обрядів і в будь-якому разі були непохитними противниками багатства та суспільної влади Церкви у світі. Сповідь, вважали вони, може бути ефективною лише за умови, якщо священик сповнений благодаті, але таких священиків ніхто ніколи не бачив. Хліб, казали вони, не може стати святішим од того, що над ним помурмочуть священики. Вклонятись образам святих грішно. Паломники до Кентербері ризикують накликати на себе прокляття, адже Св. Фому було відправлено до пекла за те, що відписав цьому храмові своє майно. Не існує жодного чистилища, крім цього життя, тож усі заупокійні меси та поминальні священики нічого не варті. Лоларди стверджували, що Священне Письмо забороняє духовенству мати світські статки і що ченцям належить заробляти на прожиття ручною працею, а не випрошуванням милостині на вулицях. Вони виступали проти піснепівів і церковних дзвонів, проти днів святих і коштовних риз, проти клятв і учт, проти постів і паломництва.⁷

Через кілька днів після виступу заступника шерифа члени Гільдії Діви Марії зібралися на урочистий обід у Залі шовківників у Залізняківському провулку. До складу гільдії входило вище товариство Лондона: багаті купці, абати та пріори міських установ, найвидатніші землевласники та церковники; був поміж них і такий собі канонік на ім'я Вільям Свіндербі. Він прийшов у супроводі свого йомена, Драго, котрий завжди рухався за ним на шанобливій відстані. Свіндербі мешкав у будинку священиків при соборі Св. Павла і прославився як проповідник у Павловому Хресті; його проповіді проти лолардів останніми днями підбурили чимало лондонських юрбищ.⁸Він атакував Джона Вікліфа, вже п'ятнадцять років покійного, як «праотця цієї єретичної порочность. Потім він зневажливо назвав самих лолардів «безбородими пащекуватими хлопчаками, котрі — так, повірте мені, — заслуговують, аби їх добряче відшмагали»; після цього коментаря Драго якось дивно глянув на нього.

Перед тим, як прислужити господареві, Драго віддав свій кинджал брамникові при Залі шовківників. Свіндербі кинув йому свої рукавички та плащ у дверях зали й став за ширмою, поки двірник не провів його до столу. Люди часто дивувались, як такий потужний голос виходить із такого охлялого тіла; Свіндербі був низьким і трохи сутулим, а обличчя в нього було таке блідне, наче його вели на страту. У нього на лобі часто виступав піт, а його одяг пахнув мускатом і чорнилом.

Поки гості віталися зі своїми сусідами по столу, під масивними балками високого даху, як завжди, лунала музика труб і барабанів. Ліворуч од Свіндербі сидів лондонський лицар Джеффрі де Каліс; праворуч — сквайр Олівер Ботлер.

— Отже, сер, — мовив де Каліс до Свіндербі, — що нового чути?

— Король Річард навчився чесності. — Слуга підніс йому миску з водою, і Свіндербі омив пальці, перш ніж перехрестити рота. Хліб і нарізна дошка вже лежали перед ним.

— Чесність уже не врятує його. — Джеффрі де Каліс озирнувся в пошуках прислуги з нетерпінням людини, якій хочеться м'яса. — Його прибічників заганятимуть, як вовків.

— О, вельми хибне твердження. — Свіндербі скривився, наче від раптового болю. — Він ще може виграти все, — На столі стояла срібна сільниця у вигляді карети — з колесами, щоб її можна було возити по столу. Свіндербі підтягнув її до себе. — Прибічники Генріха Болінґброка непостійні, мов місяць. І так само бідні.

Під звуки дзвоника церемоніймейстер увів процесію слуг si стравами. По черзі ввійшли зброєносець, есквайри та камердинери, кожен із блюдом згідно зі своїм рангом. Вони шанобливо поставили їх на столи, а тим часом на м'ясний столик горою навалювали печеного фазана, гуску, лісову дичину, курчат і свинину. За високим столом[36] сиділи архієпископ Роджер Вальден і мер Лондона; обіруч од них розмістилися лорди та єпископи; решту присутніх було розсаджено за статками та чинами. Взагалі передбачалося, що гості згуртуються по двоє; шериф, наприклад, сів поряд із Бермондсейським пріором. Усі підвелися, поки архієпископ читав молитву, а потім у залі запанував той гугіт трапези й бесіди, що його знавці латини називали taratantarum.[37]

Драго мовчки стояв позаду Свіндербі; він перебував на службі в каноніка вже шість років і досконало вивчив мистецтво чемності Навчився не плювати абикуди й завжди прикривати рота рукою перед тим, як усе ж таки плюнути. Якщо до нього звертався старший за чином, то знімав капелюха; він не втуплювався в землю, а натомість прямо дивився йому в обличчя, не рухаючи руками й ногами. Він навчився не чухати в голові та слідкувати за тим, аби нігті були завжди чистими. Навчився чистити одяг Свіндербі, застилати його постіль і зав'язувати його шнурки. Навчився він і деяких інших речей.

На столах блюда з фазанами в перцевому соусі стояли біля куріпок, запечених із імбиром; свинячі вуха, печені у вині, сусідували з рибою, поданою в зеленому соусі з різних трав; миска омарів в оцті височіла над якимись дрібними пташками в повному оперенні, через що вони й досі мали вигляд живих. Здавалося, що тут присутня вся їжа на світі.

Сквайр Олівер Ботлер був сьогодні в гуморі.

— Знаєте, — спитав він, — що мені сьогодні вранці сказав прокуратор Арчського суду?[38] Вам відомо, що він нещодавно одружився. Ну от, я спитав його, чого він обрав собі таку маленьку жінку. Вона ледве дістає мені до стегна, бачите. На що він одповів: «Ex duobus malis minus est eliendum». Тобто, мовлячи англійською, з-поміж лих слід обирати найменше. Хіба не гідна відповідь? — Перед ним стояв бутель, вирізаний у формі лицаря на коні, і він налив собі в келих вина. Згідно зі звичаєм, вони припинили розмови, поки він пив. — Проте як, — сказав він, утираючи губи рукавом, — він її проштрикує?

Під кінець м'ясної переміни внесли делікатес; він був вирізаний із цукру та пастили у вигляді чоловіка, обгорнутого бур'янами, з серпом у руці. Він призначався не для їжі, а тільки як так званий «розігрів» на відзнаку наступної переміни — мигдального крему, печеної айви, пирогів із шавлією та фінікових цукатів.

Коли на стіл було подано салати, бесіда знову повернула до короля.

— Тяжкі зараз часи, — мовив лицар. — Кам'яні. — Він невпевнено подивився на петрушку, кріп і шавлію, наче підбираючи трави, що якнайкраще пасують до його природного гумору.

— Ніщо не вічне. — Сквайр загріб жменю часнику та зеленої цибулі. — Це колесо. І я прив'язаний до нього.

Вони прекрасно знали, в чому криється причина його скарги. Аби оплатити свою подорож до Ірландії, король наклав величезні податки на своїх супротивників серед лордів та простолюдинів; він запровадив систему платежів за судові «помилування», але став настільки жадібним, а ще й жорстоким. Як співалось у популярному вуличному вірші:

[36] В офіційних установах — стіл на узвишші для шановних гостей.

[37] Гармидер (лат.)

[38] Церковний апеляційний суд Кентерберійської єпархії.