Мандрівка до моря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я пішов слідом за ним за куліси, де він скинув піджак, циліндр і причіпний ніс.

— Я тут бос, ясно тобі? — мовив він.

Відповівши, що це не так уже й важко збагнути, я поцікавився, з якої це речі він звертається до мене на «ти».

— Тут, у балагані, я до кожного звертаюсь на «ти». А тепер вислухай мене: у нас помер клоун. Надміру пив, верблюд. Я йому завжди казав: так ти довго не протягнеш. Так воно й сталося: три дні тому він звалився он з тієї балки, коли ми ставили шатро. Скрутив собі в’язи. Чудова смерть! Нам, зрозуміло, шкода його, але як би там не було, він помер, в нас немає для нього заміни. Я змушений сам виконувати його обов’язки, а я ж усе-таки бос. Одне слово, йди до мене за клоуна. Робота проста і водночас приємна. У твої обов’язки входитиме якийсь час погупати надворі в литаври та поблазнювати, щоб людям було смішно. Зумієш? Ану спробуй!

Я скорчив кілька гримас, якими він явно лишився задоволений, тому що сказав:

— Ну, от бачиш! А потім іще трохи пострибаєш по сцені та, може, де в чому допоможеш, коли треба буде. Тут усі допомагають один одному, крім мене. Бо я — бос. Тільки під час роботи ніяких фіглів з крихіткою, я цього не потерплю!

— Вона заміжня?— спитав я.

— Дівчина належить тому хлопцеві, отож будь обережний — він часом здатний на підлість. Якщо вже надто присікуватиметься, скажеш мені або Стефанові; ми його не боїмося.

На моє запитання, хто такий Стефан, хазяїн відповів, що так звуть артиста-силача.

— Ота повна блондинка — моя дружина. Найкраще звертайся до неї «пані директорша», вона це любить. Звісно, вона дурна, як і всі жінки, однак діло своє знає. Ну, то як?

Я сказав, що з цього навряд чи що вийде, оскільки я прямую на південь. Старий зрадів — мовляв, усе складається якнайщасливіше, бо вони теж мандрують на південь. Поміркувавши якусь мить, я вирішив, що нічого не втрачаю, і погодився.

— От і гаразді — кивнув головою хазяїн. — Я так і думав. А вона й справді крихітка, чи не так? Можеш одразу ж братися до роботи. Ось тобі піджак, ніс і капелюх. Он там лежить грим. До речі, ти не поцікавився, скільки одержуватимеш.

Я відповів, що для мене це не має значення, аби тільки було де переспати і що поїсти.

— От і гаразді — повторив він. — Ти маєш рацію! Мільйонером я тебе однаково не зроблю; спершу побачимо, як ти себе покажеш, а потім поговоримо і про платню.

Я запитав його, де мешкатиму, бо останньої ночі мені довелося спати, сидячи під деревом.

— У нас є два фургони. Вони належать мені. Тут усе належить мені, — гордовито додав він. — Я — бос! У більшому сплю я, моя дружина та її тітка — міс Фатіма. Ти спатимеш у другому фургоні, разом із Стефаном і тими двома.

— Разом із дівчиною? — здивувався я.

— Звичайно! Це тебе непокоїть?

Того ж дня я став до роботи, і коли перестав боятися людей, що вирячувалися на мене, почав розважати юрбу страшенно безглуздими і грубими жартами.

Вчора до лікарні завітали гості: дами, переважно не першої молодості, та їх керівник —хирлявий добродій років шістдесяти, схожий на віслюка. Вони називали себе «Товариством Пробуджених», на них, як нам пояснив проповідник, зійшла божа благодать. Яке це щастя — твердо вірити у щось!

Всіх нас зібрали до великої зали, де стоїть фісгармонія; всіх — це значить персонал, вільний у цю годину від інших обов’язків, і хворих, за котрих не боялися, що під час проповіді у них почнеться приступ. Дівчина-Полум’я (у нас із нею останнім часом налагодилися дружні стосунки, і при першій-ліпшій можливості ми непомітно дражнимо одне одного) якось прохопилася, що «Товариство» відвідує нас один раз на рік і що керівництво лікарні вважає це за високу честь, бо до нього входять жінки впливових і грошовитих чоловіків.

Готувалися до цієї зустрічі довго. Всім хворим наказали поголитися і надягти свою найкращу одежу; і щоб не здумали, бува, бешкетувати або сміятися! Найголовніше ж — ніяких ідіотських вибриків! Та воно й зрозуміло, адже божа благодать — річ серйозна.

Жінки співали, чоловік із ослячим обличчям акомпанував їм на фісгармонії, а у важких або особливо повчальних місцях і сам підтягував хрипким голосом. На початку церемонії лікар виголосив коротеньку привітальну промову, в якій від імені всіх присутніх трохи квапливо подякував Пробудженим за те, що вони й цього року не забули про нас. Він, мовляв, особисто, так само, як і всі ми, радіє цій чудовій годині, яку вони дарують нам. Після перших двох пісень, якнайстаранніше, з великим запалом і екстазом виконаних жінками на повний голос, слово узяв проповідник. Палко привітавши нас, він заявив, що для нього і його сестер во Христі побути сьогодні серед нас і помолитися з нами справжня насолода.

Далі він довго говорив про бога, з яким у нього, як і в багатьох інших людей, начебто існувало повне взаєморозуміння. Проповідник вважав, що доля людини часом буває жорстока (звичайно, для користі самої ж людини, бо господь, посилаючи те й друге — і радість, і страждання, — безумовно знає, що для кого підходить) і часто весь її життєвий шлях — це сама кара божа. Однак чим тяжча боротьба тут, на землі, тим радісніше лунає «осанна» ангелів на небі і тим більша насолода чекає на них у раю.

— Тут немає місця для сумніву… — проповідник зробив коротеньку паузу, а жінки хором гукнули «алілуя».

Так само добре знав він і про те, що на тому світі для вбогих духом, без жодних на те зусиль з їхнього боку, уготоване затишне й перспективне місце серед святих. Йому, мовляв, особливо хотілося б переконати в цьому саме того, хто гадає, ніби його oбійшлa доля. Анітрішечки! Господь у своїй всеосяжній доброті дбає про всіх, жоден листок не впаде з дерева без волі божої. (Знову пауза, і знову прогриміло могутнє «алілуя»).

— Хіба можна уявити собі більшу втіху і насолоду, як та, що на небі? — вигукнув він, а коли ніхто нічого не відповів, провадив далі: — Авжеж що ні! Які ж то радощі чекають у раю на кожного, хто шукає спасіння в каятті, хто живе життям праведника!

В залі стояла тиша,. тому він заходився детально змальовувати ці неземні радощі. Але, видно, вони були дуже мізерні, в усякому разі, в них не виявилося тієї могутньої сили, яка справила б враження на божевільних, і тому з облич слухачів не сходив стомлений і безтямний вираз.

Особливого значення проповідник надавав милосердю, свою проповідь він закінчив словами:

— Милосердя — це все! Милосердя ламає мури!