Мандрівка до моря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Приймальня умебльована затишно, хоч і трохи строго, як і все тут. Західна стіна до стелі заставлена книжками. Здебільшого це медична література, але в око впадає і кілька томів класиків з розкішними шкіряними корінцями. Вони стоять велично і сумно, як усі книжки, що їх ніхто не читає. Кімната міститься на другому поверсі, з її вікон, які дивляться на південь і крізь які досередини ллється щедрий потік сонячного світла, видно парк. Він великий, обсаджений по краях деревами, а на прогалинах простяглися білі, наче паперові смужки, посипані жорствою опуклі доріжки, по яких останні хвилини прогулюються безтурботні хворі: адже незабаром вечеря, а після неї відбій. Все тут свідчить про спокій і порядок — навіть годинник у дубовому футлярі, — і водночас ні на мить не можна забути, що це дім для божевільних.

Відтоді, як мене сюди запроторили, вже минуло три тижні. Лікар щодня знову і знову намагається дізнатись від мене, чим я займався до цього, а тоді ще раніше і так — від самого дня народження. Які в мене наміри на майбутнє, його також цікавить. Одне слово, він хоче довідатися про моє минуле і майбутнє, ні більше й ні менше. А звідки мені про це знати? Хіба я відаю, чи є в мене взагалі якесь майбутнє? Та й навряд чи було минуле, принаймні гідне того, щоб про нього розповідати. Навіть при найпалкішому моєму бажанні не можу сказати, чому я робив те або те, а щось інше — ні. Але лікар, який так добре ставиться до мене, абсолютно переконаний, що я це знаю, і мені прикро дивитися на його безпорадність. Він, мабуть, був би щасливий, коли б я хоч вряди-годи про щось оповідав. Зрештою, чом би й ні?! Можливо, це й справді потішить лікаря! Наше життя таке коротке, тож чи не скористатися з нагоди принести комусь радість? Тільки якби ж він не питав безнастанно про причини отих вчинків, для яких, власне, жодних причин не існувало, і часто між ними не було ніякого взаємозв’язку. Щодня він змушує мене цілу годину чекати в приймальні; це, мабуть, входить і у програму мого обстеження — а може, й лікування? В глибині кімнати, під протилежною стіною, нудні шпалери якої розмальовані темними тінями від гілок дерев, сидить його тендітна секретарка; під столиком для друкарської машинки видно її довгі ноги, помітно, як міцно стискає вона коліна і впирається носками у підлогу. Її довге руде волосся, наче язики полум’я, спадає на білий, застебнений під саму шию халат. Обличчя у неї гарне, хоч, на мій смак, трохи широке, а очі надто великі. Час від часу вона крадькома зиркає на. мене, щоб потім доповісти лікареві про мою поведінку в цю годину вимушеного чекання: чи не виявляв я неспокою і полохливості, чи не гриз нігті, чи не гаяв часу в якійсь іншій невинній розвазі; читати мені тут не дають, мабуть, умисно.

Принаймні так було спочатку, і я примушував себе байдуже дивитися в одну точку, вдаючи, ніби взагалі не помічаю дівчини з рудим волоссям і мужньою лінією брів. Ця незвична для неї і, безперечно, незаслужена байдужість мужчини дратувала і ображала бідне дитя, — в усякому разі, мені так здавалося, бо вона частіше, ніж звичайно, витирала надруковане й спересердя рвучко переводила каретку на початок нового рядка, — і тоді я вирішив хоч зрідка кидати погляд під столик на її коліна, біла шкіра яких просвічувала крізь панчохи. Тепер ми обоє були задоволені, і дівчина відповідала на мою увагу ледь помітною усмішкою.

Коли минала ця в міру довга година, — певна річ, з точки зору лікаря, бо, як на мене, то вона була занадто довга, — двері відчинялися, і до кімнати заходив лікар, у двобортному костюмі, спокійний і задоволений, як людина, котра глибоко переконана, що все навколо неї діється саме так, як належить. Він посміхається, сідає навпроти мене і якусь мить мовчки потирає руки. На одному з пальців у нього масивний перстень з монограмою; мені чомусь здається, що він одержав його багато років тому з нагоди успішного захисту докторської дисертації. А може, шлюбний? У всякому разі, він свідчить про якусь приємну і врочисту нагоду.

Він запитує:

— Ну, як ми себе почуваємо сьогодні? — І особливо наголошує останнє слово, щоб нагадати мені, що я хворий і мені не тільки дозволено, але й належить одного дня почувати себе добре, а іншого — зле.

Як і завжди, я відповідаю:

— Дякую, сьогодні я почуваю себе добре, наскільки це можливо, звісно, в божевільні.

Тоді він, згідно з усталеною традицією, піднімає руки і вигукує:

— Та ні ж бо, ні, любий мій, це зовсім не божевільня!

Це місце він називає лікарнею для нервовохворих. Іншим разом лікар перекладає якісь папери на столі, трохи ширше посміхається і, ніби погоджуючись зі мною, відповідає:

— Нічого не вдієш, любий мій, весь світ — божевільня! Хіба не так?

Я киваю головою, і тоді лікар знімає з носа окуляри й протирає їх білою хусточкою. Сповнений співчутливої заклопотаності погляд його короткозорих очей зупиняється на моєму обличчі. Лише після того, як він сховає хусточку і знову надіне окуляри, наша розмова відновлюється, тобто він, як правило, запитує, а я відповідаю. Спершу, коли мене привезли сюди, я вирішив взагалі не говорити, і те, що я все ж таки не раз дозволяв втягнути себе у справжню розмову, пояснюється неабияким хистом лікаря розпитувати, копатися в моїй душі, робити помилкові висновки з моїх найскупіших відповідей.

— Ви й надалі збираєтесь мовчати, уникати будь-яких пояснень своєї дивовижної поведінки?

Я відповів, що нічого дивовижного у своїй поведінці не бачу. Але, може, він і справді має рацію і мені слід було б усе розповісти? Адже для мене це зовсім мало важить — мовчатиму я чи говоритиму, а для нього — так багато!

— Я дістав завдання з’ясувати причини вашої дивовижної поведінки! — Знову «дивовижної»! — Це мій обов’язок, і я його виконаю.

Лікареві можна повірити; його риб’ячі очі і випростана спина свідчили про його завзятість або про притаманну самовпевненим і везучим людям пиху, що виховувалась у них з покоління в покоління.

Біля входу до будинку задзеленчав дзвоник: хворих запрошували повернутися до своїх палат. Цей незмінний сигнал, що сповіщав про кінець дня, щоразу викликав серед хворих збудження. Їхні голоси лунали тепер гучніше, часто були навіть верескливі; усі квапилися до будинку. Тільки троє хворих завжди ховалися, і майже завжди в одному й тому самому місці, так що санітарові треба було лише піти і заштовхати їх у вузький склепистий вхід, перш ніж зачиняться червоні двері, що закриють світ і призахідне сонце.

Мене дзвоник не кличе. До вечері ще ціла година, отож стільки ще триватиме наша з лікарем досить-таки одностороння розмова.

— Що вас, власне, цікавить? — запитую я.

— Все!

— З чого мені почати?

— З самого початку. У нас є час.

Лікареві можна повірити. Мене не випустять звідси, доки не доб’ються зрозумілого для них пояснення моєї поведінки, яку вони називають «дивовижною» і «аномальною».

Втім, мені теж зараз нема куди квапитися. Спершу мені здавалося, ніби час зупинився, і часто від нудьги я дивився на сонце, аж поки не втрачав здатність щось бачити, окрім вогненної кулі, і по моїх щоках не починали текти сльози. Не без притаєної радості я уявляв собі, як чудово й захоплююче було б, якби я міг плакати над своєю теперішньою долею, що відгородила мене од світу, кинувши між божевільних, поведінка і почуття яких були чужі для мене і коли не викликали в мене страху, то здавалися сміховинними й відворотними. На жаль, навіть у такі тихі хвилини мені не щастило розворушити свою душу, й, по суті, я завжди залишався бадьорим і байдужим. Але пізніше я познайомився тут із двома чудовими чоловіками, гідними того, щоб обдарувати їх своєю увагою, а якщо пощастить, то й співчуттям.

Отже, лікар (загалом у мене немає впевненості, що він зовсім не здатний мислити; дві зморшки з обох боків його рота, — навіть якщо вважати, що цей рот лише умовно і випадково належить до цього ситого круглого обличчя, — можливо, є ознакою певної інтелектуальності) вважає, що моя поведінка була ненормальною, з чим я не можу погодитись. А коли я питаю, що він розуміє під словом «нормальний», він усміхається до мене самими лише куточками губ, і я відчуваю, що наша розмова починає розважати його. Лікар любить пояснювати поняття, про які заведено говорити загальними фразами, нічого певного про них не відаючи, хоч для нього, з огляду на його професію, смисл їx має бути зрозумілий.

Він пояснює мені: «нормальне» — це те, що відповідає нормі; і коли він це говорить, з виразу його полохливих риб’ячих очей видно, що він хитрує, вдає з себе простачка, аби тільки викликати в мене заперечення. Більш того, я навіть переконаний, що його рудоволоса дівчина стенографує в глибині кімнати кожну мою відповідь, щоб пізніше лікар міг з упевненістю визначити те, що він називає моїм характером. Я охоче йду йому назустріч, адже й мені це приносить тиху, маленьку радість, коли я спостерігаю, як, досліджуючи мою психіку, він вдається до карколомних трюків, немов танцюрист на канаті.

— Отож, відповідати нормі — значить відповідати загальному, буденному? — питаю я, і лікар стверджує, хоч, звичайно, з застереженням:

— В певному розумінні.

Його слова спонукують мене запитати, чи, в такому разі, кожного, хто поводиться і думає не так, як на його місці це зробила б людина з посередніми здібностями, слід садовити в божевільню. У відповідь він каже, що я софіст і що в мене талант адвоката.