Мандрівка до моря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пусте! Нічогісінько ви не бачили. Ось погляньте! — Він огидно скосив очима. — Вам, можливо, здається, що я вас не бачу? Але я все бачу дуже добре! Отож без кривлянь, чоловіче!

— Чудово, — вигукнув я, — просто неймовірно!

— Це ще дрібничка. Таке може втяти і будь-хто за муром, а я оселився тут не заради цього. Я користаюся з переваги, яку дає відсутність шуму й гамору, щоб повністю поринути в свої дослідження. Або ось… ось… що скажете ви тепер? — Він почав водити правим оком, в той час як ліве залишалось абсолютно непорушним. — Ну, яка ваша думка? Гм, гм… Що ви можете про це сказати?

Я відповів, що ніколи не бачив ще людини з такими надзвичайними здібностями, і старий, зніяковівши трохи від моєї похвали, задоволено посміхнувся.

— А що, по-вашому, я роблю щодня біля цього дерева? —запитав він лагідно. — Я тренуюсь, так, тренуюсь! Майстерність, молодий чоловіче, це плід старанності! Те, що ви щойно побачили, — таємниця. Зрозуміло?

Я признався, що не можу збагнути повністю його слів, і попросив висловитись ясніше. Тоді він нахилився до мене, притулився губами до мого вуха й прошепотів:

— Таємниця знання!

Відтак знову випростався, очі його засяяли від щирої радості, а повні червоні губи аж прицмокнули від блаженства.

Я сказав, що тепер все стало мені значно зрозумілішим, а старий, кинувши: «Ото ж то», — щосили ляснув мене по плечу. Трохи згодом він притис вказівний палець правиці до губ, знову схилився до мене і, поклавши ліву руку на моє плече, прошепотів:

— Але нікому ані пари з уст… Цсс… Людина живе не лише хлібом.

Я не вловив зв’язку між першим і другим, однак пообіцяв мовчати, якщо для нього це так багато важило. Він задоволено всміхнувся й підморгнув мені. Я подумав, що розмова закінчилась, і хотів іти геть, але він зупинив мене:

— Бачите он того? — своєю пухкою рукою він показав на хворого, що повзав неподалік од нас по траві. На нього я також звернув увагу ще раніше, тому що хворий безперестану щось шукав: попід деревами в парку, в кущах, у палаті і навіть під своїм ліжком, а також тому, що він кожного, з ким зустрічався, запитував: «Ви не знаходили?»

Я кивнув головою, і старий оповідав далі:

— Це — Шукач!

— А що він шукає?

— Отакої! Звісно, правду! Тільки він її не знайде. Ніколи не знайде.

Я притакнув, мовляв, на жаль, така доля у всіх нас, проте він перебив мене:

— Дурниці! Він не може її знайти, тому що вона в мене. Якщо хочете досягти успіху, вам слід почати з нього. Мене ви одразу не зрозумієте! Підійдімо до нього. Він розповість вам про все, що знає.

Я хотів піти поруч з ним, але старий суворо блимнув на мене очима, насупив брови й сердито вигукнув:

— Що за нахабство! Свиня! Як тобі могло спасти на думку іти поруч зі мною? Ставай позаду! Шикуйсь, рівняйся! Прямо кроком руш!

Я рушив услід за ним. Пройшовши кілька кроків, він зупинився і накинувся на мене:

— Ти що, не можеш іти в ногу, ідіоте? Ану давай ще раз: увага! Кроком руш, раз-два, раз-два!

Ми помарширували по опуклій, посипаній жорствою доріжці, а далі по траві в напрямку кущів, де й досі рачкував Шукач.

Косоокий легенько стусонув його ногою й загорлав:

— Устати!

Шукач квапливо підхопився.

— Оцей, — старий показав на мене великим пальцем через плече, — оцей нічого не тямить. Розкажи йому свою історію.

Шукач кивнув головою.

— Охоче, охоче, — почав він, — тільки ця історія дуже сумна.

Несподівано старий гримнув: