САШКО: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Звичайно, звичайно, — підтримала його жінка.

Тільки моя мати сиділа мовчки. А коли вони звернулися до неї, вона втомленим голосом сказала:

— Я вже безсила зробити з ним щось сама. Як вирішать у школі, нехай так і буде. Я погоджусь.

Я, звичайно, не розумів, з чим вона погоджувалась, про що могла йти мова, але мені було трохи страшно.

Коли вони пішли, мати наказала мені взятися за уроки і ні про що інше не стала розмовляти зі мною.

Вперше мені було так тривожно. Тієї ночі мені навіть спалося неспокійно. І справді, другого дня була батьківська рада і мене викликали теж.

Одна жінка промовила вголос, подивившись на мене:

— Такий гарненький хлопчик. Просто не віриться, що він здатний на таке.

А директор школи їй відповів, що я на все здатний, що я не таке ще можу встругнути, що моїм витівкам немає меж… А Марина Пилипівна сказала:

— Все-таки Сашко Жук гарний хлопчик, і він зрозуміє сам, що зробив недобре.

І якраз тоді, коли мені було дуже цікаво послухати, що говоритимуть інші, директор наказав мені йти додому. Вже за дверима, поки я думав, куди мені піти, чув, як директор сердито сказав Марині Пилипівні, що коли її послухати, то весь третій клас хороший, а тим часом тільки цей клас найбільш відстає в усій школі. І ніби вона занадто легко покладається на учнів, що, мовляв, вони самі зрозуміють, як погано вони поводяться, а треба, щоб учитель допомагав їм це зрозуміти. І що далі він не може терпіти таке в третьому класі… Що він просить усіх членів ради сказати свою думку. Все-таки було негарно крутитися під дверима й підслухувати, тому я пішов звідти і вже не чув, що говорилося далі.

Другого дня Женя з першої парти розповіла мені все, що говорили про мене на батьківській раді. Її мати була на цьому засіданні, і Женя випитала в неї про все. На жаль, там надумалися перевести мене до якоїсь іншої школи, щоб я був серед інших учнів. Ще, каже Женя, не вирішили, але це вже сам директор буде десь клопотатись про перевід мене до іншої школи. Женя розповіла, як на Марину Пилипівну дуже нападали інші вчителі… Та що казати — справжня хмара збиралась над моєю головою…

Минуло кілька днів, Юрчик і я близько потоваришували з Ромкою. Так звали ту дівчинку в ластовинні. Батько її був машиністом на залізниці.

Незабаром Ромку перевели з її школи до нашої, в той клас, у якому були й ми з Юрчиком.

Часто ми втрьох збиралися в них, особливо коли діставав хтось із нас дуже цікаву книжку. В мене ми не збиралися, бо в мене собака й папуга, й ми вп’ятьох як здіймемо галас, то бабуся нас відразу вижене з хати, а сидіти тихо ми не можемо, бо матері цілий день не буває дома, а бабусі нам не страшно.

В Юрчика ми збиратися не можемо тому, що його мати вважає, немовби я навчаю його різних поганих штук. Вона сказала моїй матері, що я навчив Юрчика видряпуватись високо на дерева, а я зовсім не вчив його — він сам у мене навчився.

Ромка була ласунка і за гроші, які давала їй мати, купувала тістечка. Спочатку вона підбирала кінчиком язика на тістечку квітку з крему, заплющувала від насолоди очі й прицмокувала, потім… Що й казати… Коли б не ця звичка, з Ромки вийшов би справжній хлопець. Батько її, дядя Михайло, теж хороший чоловік. Коли ми здіймемо в їхній квартирі страшенний галас, мати Ромчина тільки охає та хитає головою, а батько, навпаки, регоче, ще й підбиває галасувати. Одного разу, коли ми гралися в піжмурки, я заховався до буфета з посудом. Мене не тільки Ромка не знайшла, а й ніхто не знайшов. Довго гукали, а я не відгукувався. Думали, що я пішов з хати, але на вішалці було моє пальто й шапка, а серед калош у передній мої чоботи, бо я для зручності роззувся. Потім, коли я виліз із буфета, мати Ромчина тільки ойкнула й кинулась до буфета: вона думала, що я потрощив їхній посуд. А дядя Михайло так реготав, що аж вуса його ворушилися і скидалися на крила ластівки в повітрі. Він сказав, що знав, де я заховався, і що йому подобається моя винахідливість. Ну, звичайно, коли б розчавив те величезне блюдо для холодцю, на якому я сидів у буфеті, то йому не дуже сподобалось би це. Він обіцяв взяти мене з собою на паровоз, як потеплішає. Я нагадував Ромчиному батькові його обіцянку щоразу, коли зустрічався з ним.

У клубі в мене був знайомий кіномеханік. Я часто допомагав йому при кіноапараті і навіть не раз їздив з ним по кінокартини до складу. За це ми з Юрчиком завжди перші дивилися нові кінокартини в клубі. І ось, коли я вже хотів повести до клубу в кіно з собою і Ромку, мати спитала мене:

— Ти куди?

Був вихідний день, і вона була дома.

— До клубу, — відповів я. — Сьогодні нове кіно.

— З завтрашнього дня, — сказала мати, — ходитимеш до іншої школи.

— Я не піду до іншої школи, і вчитимусь у своїй, і буду добре триматися і поводитися.

Мати зітхнула вдруге, а руки її майже зовсім спинились, і клапті шумовиння на її ліктях з тихим шерхотом стигли й оберталися на краплини каламутної води. Так вона й не відповіла мені нічого.

Тієї ночі я довго не міг заснути. В кутку біля настільної лампи бабуся в’язала мені рукавицю. Чути було, як за дверима на кухні мати гриміла ночвами. Я лежав, заплющивши очі, але не спав. Як мені хотілося в цю хвилину зробитися якоюсь великою людиною, приїхати додому, піти до школи… Хай би подивились, який Сашко «шибеник» і «хуліган»! Добре було б стати великим мандрівником і відкрити, наприклад, ще якусь землю. Або зніматися в картині «Чапаєв» і грати самого Чапая або кулеметника… Що б тоді сказав директор школи? Сам би просив, щоб я вчився в його школі. А найкраще, коли б вистежити шпигуна-диверсанта десь на кордоні, і щоб напасти на нього і качатися з ним у лісовій хащі по землі у смертельній сутичці, і щоб він мене поранив, а я щоб його не випустив з залізних обіймів, аж поки не наспіли б прикордонники з собакою. Диверсанта зв’язали б і повели, а мені зробили б з гілля носилки і понесли. А потім десь у газеті — «Подвиг учня третього класу Сашка Жука»… А директор уранці прийшов би до школи, розгорнув би в учительській газету, а там — «Подвиг учня третього класу Сашка Жука»… Ех, не так просто натрапити на диверсанта!

Я чув, як з кухні ввійшла мати, підійшла до мого ліжка. Я не розплющив очей. Мати тихенько пішла до столу й сіла біля бабусі. Я трошки розплющив одне око. Відпочиваючи біля столу, мати мовчки довго дивилась у мій бік.

— Ах ти шибеник, муко ти моя!.. — тихо вимовила вона, пов’язуючи на голову косинку.

— Що там іще накоїв? — спитала бабуся.

— Його перевели до іншої школи, а він туди не ходить.

— А куди ж ото він ходить?