САШКО: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тоді дівчата розповіли йому про все.

– Ідіть на перерву, — наказав він.

І коли з учнів залишився в класі тільки я, він сказав мені:

— Щоб сьогодні після роботи прийшла твоя мати. Ти вже всім набрид, Сашко Жук. Всьому є межа, і треба кінець кінцем з тобою робити щось. Слова на тебе не діють, я знаю, ти їх пускаєш повз вуха!

— Ні, я слухаю вас, — сказав я.

— Слухаєш, а мені треба, щоб ти ще й слухався.

— Я більше не буду.

— Я це чув від тебе вчора і десятки разів до того. Я не вірю тобі. З усіх учнів тобі я найменше вірю. Нехай прийде мати.

— Вона може пізно повернутися додому.

— Тоді нехай приходить завтра. Іди. Я не дозволяю тобі далі залишатись на уроках.

Я пішов і відчував, що на цей раз мені так просто не минеться. І нащо я кидав ту кульку? Тепер мені обов’язково пригадають і ковзанку.

Ми жили в одному завулку майже на околиці Києва. Наш завулок починався внизу й підіймався аж на саму гору, потім знову збігав униз. Була зима — найкраща, найулюбленіша моя пора року. Нещодавно випав свіжий сніг, люди притоптали його, розковзали. Чудово було довкола! Тільки мене не тягло навіть на проковзані на тротуарах стежки. Ох, ця ковзанка!.. І чому я тоді не послухався Юрчика? Що думав директор, коли казав, що нарешті треба зі мною щось робити?.. Ну що вони можуть зі мною зробити?

Неспокійно в мене було на серці, а головне, я був лютий на самого себе… Скільки разів я давав собі слово триматися добре, домогтися того, щоб за поведінку мені ставили в школі п’ятірки, а не трійки, — і завжди щось знову траплялось зі мною… Так ось і тепер… Вчительки, звичайно, я зовсім не боявся, в неї дуже добра вдача, треба тільки хоч раз розплакатись або хоч зробити штучно на очах сльози. А от директор — цього сльозами не розмочиш. Ех, Сашко, як же ти викрутишся тепер?

На нашій вулиці назустріч мені мчало з гори кілька санчат з дітьми. Я відняв у двох сусідських дівчаток санки й з’їхав кілька разів з самого вершечка гори. Та дуже скоро це набридло мені. Побачивши довгу ковзанку на вулиці, я почав ковзатися на ній, але за другим разом ноги мої раптом попливли вперед, потім завернули вбік, я не втримав рівноваги і добре гепнувся спиною на лід. З гори на мене йшла з великою швидкістю автомашина. Дорога була слизька, і не так просто було загальмувати авто. І вмить, незважаючи на те, що дуже забився, падаючи, я швидко порачкував з дороги. Машина пройшла повз мене, і тоді поблизу пролунав глумливий сміх. Лізти рачки — це таки справді смішно. Недалеко стояла якась дівчинка на лижах і глузувала з мене. За хвилину вона була вже далеко внизу. Поряд з нею бігла знайома мені дівчинка з нашої вулиці.

Поки вони були внизу, я трохи відсапнувся, бо спочатку від удару мені раптом перетяло дихання. Тепер я підвівся, обтрусив з себе сніг. Як мені сказали потім, дівчинка на лижах переїхала з батьками на нашу вулицю всього кілька днів тому. Вони жили тепер у дворі поряд з нашим домом. Дівчинка була руда, в ластовинні, з носом, що нагадував ґудзик. На зріст вона була майже така, як і я.

Коли дівчинка наблизилась, я вийшов із своєї схованки й пішов їй навперейми. Вона не звернула на мене уваги і продовжувала поволі підійматись на лижах угору.

— Ти чого сміялася?

— Бо смішно було…

— Ага, так?

Я штовхнув лижі ногою. Дівчинка впала. Я смикнув за лижі, обірвав кріплення і, поки дівчинка підводилась, кинув їх через паркан, за яким починався яр. Лижі з’їхали на самий низ яру, а я пішов далі. Був певен, що дівчинка полізе в яр за ними і, головне, розплачеться, але помилився: вона віддала своїй подрузі одну лижну палицю, а з другою наздогнала мене й почала періщити по спині. Я просто сторопів і в першу хвилину застиг. Не вірилось, що на світі можливі такі речі. Я спробував дістати її кулаком, але вона вправно вивернулася, схопила мене за комір і пхнула головою в сніг, наметений вітром під парканом. Коли я, розлютований, вибрався з кучугури, то почув тільки дзвінкий регіт обох подруг десь унизу, в самому яру, куди вони полізли рятувати лижі. З люті я не знав, що робити. Кидався в різні боки, пробував ламати паркан, але не подужав, хапав пухкий сніг. Мене, Сашка Жука, набило серед вулиці якесь нікчемне руде дівча!..

Ще було рано, і вдома я застав тільки бабусю. Вона саме годувала цукром мого папугу в клітці, якого ще до того, коли його придбав мій небіжчик батько в одного свого знайомого, хтось прозвав Ласуном. Це було навіть влучно. В нашій сім’ї ще не було такого ласуна, як цей папуга, який, незважаючи на те, що мав близько ста років, так любив ласощі, як мала дитина.

Мати ще не повернулася з роботи. Бабуся тричі сплеснула руками, побачивши моє подряпане обличчя, роздерте в кількох місцях пальто і мокрі від снігу чоботи. І вже зовсім перелякалась, засунувши руку мені за комір сорочки: я був увесь мокрий, бо впрів, коли бігав на вулиці.

Цапко, мій песик, який досі спав у кутку за канапою, підвівся на місці й довго, замислено дивився на мене. Мені навіть здалося, що він з докором похитав головою. А папуга Ласун, який чомусь краще переймав слова від моєї матері, ніж від мене, чітко вимовив тричі підряд: «Шибеник! Шибеник! Шибеник!»

Я не сердився ні на кого з них, це були справжні мої друзі, готові захищати мене кожної хвилини, але на цей раз вони були безпорадні, щоб допомогти мені. І коли я, ледве стягнувши з себе мокрі чоботи, сів до тарілки з супом, бабуся побурчала трохи й почала зашивати дірки на пальті.

Після обіду я вмостився біля вікна на канапі з своєю улюбленою книжкою про челюскінців, але читати не зміг: думки мої були десь далеко.

Все-таки — що вони зі мною думають зробити?

НАД МОЄЮ ГОЛОВОЮ ХМАРИ

Вчора мати повернулася додому пізно. Після роботи в неї були ще справи в місті.

Коли я сказав, що директор викликає її до себе на завтра, вона спочатку нічого не відповіла, а потім сказала:

— Щось уже накоїв там? Ну, сам наробив, сам і викручуйся, як знаєш.