САШКО: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Леонід Смілянський

САШКО

ЧАСТИНА ПЕРША

ГОРОБЦІ, КОВЗАНКА І ЛИЖНІ ПАЛИЦІ

Олександр Жук з третього класу — це я, Сашко. Мене всі знають. Директор школи сказав моїй матері, викликавши її до себе: «Ну, знаєте, я й думки не мав, що він у вас такий і що мені буде з ним стільки мороки…» Директор познайомився зі мною ще тоді, коли я приходив записуватись у перший клас. Я враз нагледів над вікнами другого поверху гороб’ячі гнізда, вибрався по ринві на другий поверх, потім, хапаючись за виліплені на стіні узори, ступив кілька кроків по карнизу, зліз на підвіконня і засунув руку в одно гніздо, потім в друге, в трете… Я спеціаліст по гороб’ячих гніздах…

За хвилину в мене був повен рот малесеньких рябеньких яєчок, в пазусі кілька жовтодзьобих горобенят. Гурт малечі внизу захоплено стежив за мною, а над головою в мене метушилися старі горобці й тривожно лементували. Просто дивно, що горобці й ластівки на нашій вулиці завжди, коли побачать мене поблизу, знімають ґвалт, а на інших людей не звертають уваги зовсім…

Я вже хотів був злазити з вікна на карниз, як раптом вікно відчинилось, чиїсь руки вхопили мене за поперек і втягли до кімнати. З несподіванки я навіть роздушив кілька яєчок у роті.

Переді мною стояв літній чоловік, мабуть, якийсь учитель, з розгніваним обличчям. Двері були за його спиною, і я не знав, як утектизвідси. До того ж у кімнаті були ще чоловіки й жінки. Я просто ніяк не міг придумати, що мені робити. Вчитель, що втягнув мене до кімнати, довго й здивовано оглядав мою постать з ніг до голови, наче ніколи не бачив малих хлопців або не міг зрозуміти, звідки я з’явився на підвіконні. Потім обличчя його стало похмуре.

— Ти хто такий? — спитав він сердито.

— М… м… м… — тільки й міг я відповісти, бо в роті в мене було принаймні з десяток гороб’ячих яєць, та ще й роздушених.

— Виплюнь сюди! — показав він мені на плювальницю. І коли я виплюнув, він знову звернувся до мене:

— Ти хто такий?

— Сашко…

Я ніколи не називав свого прізвища, коли не знав точно, нащо про нього питають.

— Як тобі не соромно так ображати пташок? Адже ти зробив боляче горобчикам. Чуєш, як вони стривожились?

Я мовчав.

— Нащо тобі ці яєчка? — ніяк не міг заспокоїтись він.

На це питання я, звичайно, не знав, що відповісти, бо вони й справді були мені зовсім не потрібні. Після довгої мовчанки я почав удавати, наче збираюсь заплакати і наче мені й справді дуже соромно і я вже каюся…

Стара жінка, мабуть, вчителька, сказала:

— Юхиме Аркадійовичу, відпустіть хлопчика, він уже зрозумів, що зробив маленький злочин, і йому дуже соромно.

Ну, це вона, звичайно, вигадала, що мені було соромно.

Тоді мені сказали, щоб я ішов додому і більш ніколи не робив таких витівок.

Надворі я роздав хлоп’ятам усіх горобенят, які в мене були пазусі. Раптом я згадав, що не записався до школи, хоч і пообіцяв матері, що запишуся. Вона навіть хотіла вести мене сама, але я не тримаюся за материну спідницю і сказав, що запишуся і без неї. Мені давно хотілось ходити до школи, але мати не пускала, казала, що мені ще рано.

І от я повернувся знову на другий поверх, але на цей раз дверима. Ну й здивувався я, коли мене послали до директора і я побачив, що це був той самий чоловік, який втягнув мене крізь вікно за поперек. Він подивився на мене над окулярами й сказав:

— Знову ти?..

— Я прийшов записатися в перший клас.

— То ти прийшов записуватись і з першого ж разу перелякав нас своїм вчинком? Адже, коли б ти впав з карниза другого поверху на землю, то поламав би собі ноги. А я директор школи і відповідаю за все, що тут відбувається. Га, як ти думаєш?

— Я більше не буду, дядю, — жваво відповів я і хотів був відразу розповісти яку-небудь цікаву історію, які я сам вигадував, але директор тут же спинив мене. І добре зробив, бо коли я починаю говорити, то язик мій нагадує вітряний млинок, у якого під час великого вітру зіпсувалось гальмо. Коли мати, буває, почне мене розпитувати, де я був або чого в мене подерті штани чи подряпане обличчя, то їй доводиться вислухувати довжелезні оповідання про небувалі й неможливі пригоди. До того ж коли я розповідаю щось, то обов’язково розмахую руками, вихиляюся всім тілом, а на обличчі моєму з’являються такі гримаси, що мати широко розкриває очі з подиву, махає на мене рукою і звичайно каже:

– І де ти навчився таке молоти?

Але, слово честі, я ніколи не брешу, а говорю тільки те, що думаю.

Все-таки мені сподобалося в школі. Зі мною тут говорили, як з дорослим, і не тільки не тягали за вуха, а й не лаяли за мій вчинок.

В мого приятеля Юрчика Волошина, що живе в сусідському дворі, батьки дуже освічені: мати лікарка, а батько інженер. Вони ніколи не лають Юрчика, а моя мати малописьменна, то мені перепадає частенько. Все-таки краще, коли люди освічені. Особливо неприємно, коли директор школи викликає матір і скаржиться їй на мене. У першому класі це бувало не раз. Та ще й тепер буває, хоч я вже закінчую третій клас і з усієї сили намагаюся не робити нічого недозволеного. Та це не так легко. Ось, наприклад, нещодавно трапилась така пригода… Здавалося б, зовсім дрібниця, а що мені довелося перетерпіти через неї!..