Привид часу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він вирішив дійти до космодрому пішки, щоб не бути присутнім на пишній і обтяжливій, мов похорон, церемонії прощання. Була осінь. З річки дув вологий вітер. Небо заволоклося сірими хмарами, що тільки подекуди відкривали клаптики холодної блакиті. Тоні бродив у парку. Було похмуро, урочисто, журно. Голі лави, внизу сіра річка, жовте листя на деревах і чорному асфальті доріжок…

Зненацька з алюмінієвих, обліплених мокрим листям динаміків, що ховались у вітах, почувся далекий наростаючий гул оркестру, потім пролунав акорд фортепіано — сильний, тужний і гнівний. Він був схожий на відчайдушно сміливий сплеск людських бажань, думок, мрій. Тоні впізнав концерт Гріга і в думці подякував людям, що послали йому цю музику в його останню годину на Землі. Вона дуже імпонувала його настрою.

Вступив оркестр — неголосно, м’яко, заспокійливо, наче умовляв не сумувати. Фортепіано ніби погодилось і стало повторювати фразу, сповнену красивої безнадії і якоїсь по-жіночому чарівливої безпорадності.

Тоні простував доріжками, засунувши руки в кишені плаща, розкидав ногами купи опалого листя, слухав і думав. Можливо, коли б у нього був інший настрій, йому привиділися б під цю музику картини природи — норвезькі фіорди, прибій, згадалися б давні ліричні переживання. А тепер думки були зайняті іншим — і музика сприймалась по-іншому. «Нічого не поробиш, — повторював він. — Сорок років летіти туди і стільки ж назад. А того діла там усього на два-три місяці. Безглуздо! Навіть світло летить до Г-1920 тридцять два роки… Отже, нічого не вдієш… Природа!..»

Мелодія наростала в оркестрі: вона вже не умовляла — диктувала. Сміливі людські поривання гасилися, розбивались об скелю законів світу. А фортепіано ронило звуки, тягучі, прозорі і круглі, мов сльози, — красиво оплакувало своє безсилля… Мелодія перекидалася від динаміка до динаміка. Різкі пориви вітру, що свистів у вітах, немов колихали її.

Ось, наперекір усьому, рвонулися сигнали труб — закличні, бентежні. Їх, було, підхопив оркестр… І знову все зійшло нанівець, знову заполонило парк лагідне мелодійне заспокоєння.

«Нічого, видно, не зробиш, — розмірковував Тоні. — Абстрактний факт із теоретичної фізики: неможливо рухатись із швидкістю, більшою від швидкості світла в пустоті… Тепер цей факт повертається до нас своєю драматичною стороною». От вони полетять за десять парсеків. Коли повернуться, не буде ні цих дерев, ні теперішніх людей, ні динаміків. Зміниться місто, зміниться земля. Вісімдесят років, ціле життя… А вони ж і самі ще не знають, чи привезуть цінні знання, відкриття. Може, варто було б почекати з такими подорожами, поки люди відкриють принцип понадшвидкісних перельотів? Аякже, відкриєш його, сидячи на землі! Жди…

Летьє вийшов із парку і попростував безлюдними вулицями в місто. Алея, динаміки, концерт Гріга — все лишилось позаду. Почав накрапати дощ. Тоні підняв комір плаща.

Вулиці ставали ширші й жвавіші, будинки — вищі. Вітер, що налетів з-за рогу, сіяв за комір дощовий пил, дув то в обличчя, то в потилицю. Дощ не вщухав.

«Чим далі заглядаєш у майбутнє — тим більша імовірність помилитися, — міркував Тоні, простуючи вулицею. — Так чи варто рипатись? — знову заговорив у ньому сумнів. — Може, ми, шість дослідників, досягнемо більшого, якщо витратимо вісімдесят років не на політ, а, припустімо, на створення в навколоземному просторі величезного телескопа, в який можна буде розглядати Г-1920 так, як ми розглядаємо, наприклад, Місяць? І це ж буде життя, а не нидіння в космосі!»

Провулок вивів на центральну вулицю Астрограда. Розділені смугою жовтих кленів і каштанів, мчали два зустрічні потоки машин; гуркотіння моторів зливалось у гарячковий рокіт; скати шурхотіли по блискучому мокрому асфальту. Двосхідчасті тротуари теж розділені трав’янистим укосом; далі височіли ряди будинків, гармонійно складених з бетону, кераміки, скла, алюмінію, пластмас. Останні поверхи найвищих будинків зникали в тумані.

«Ну й нехай сьогодні дощ, сльота, туман! Зате завтра буде сонячно. А потім злива — весела, грозова. Зима. Весняна зелень. Літня спека… А там, у космосі, — чорно і пусто завжди».

Тоні простував вулицею, розтривожений думками. Мимо нього йшли люди. Одні поспішали, ховаючи обличчя від дощу, інші прогулювалися, нехтуючи негоду. Тоні обігнали дівчата під спільною прозорою накидкою.

Пройшов назустріч чоловік з сивим мокрим волоссям і товстим заклопотаним обличчям, схожий на Корнєва. Тоні подивився йому вслід, і його обпекла думка: «А що коли не тільки я так думаю?! Що як інші? Тільки кожен приховує свої думки, соромиться їх? Може, не летіти справді мудріше? Треба негайно поговорити з товаришами! Якщо такі сумніви виникнуть у нас в польоті… Не можна ж літати вісімдесят років тільки на злість скептикам і консерваторам… — Він пішов швидше, але одразу ж і сповільнив ходу. — Стривай. Та що це я? Ми ж летимо до зорі чужої галактики по знання, які на Землі ніколи не здобудеш. Знання про Всесвіт можна добути тільки у Всесвіті. Які ж тут можуть бути сумніви? Дивак!»

І раптом сталося щось таке, від чого серце Тоні сповнилося буйною радістю. Наче якась чудодійна сила підхопила його і понесла вперед. Тоні не відразу зрозумів, що це музика. Концерт Гріга, фінал… Фортепіано і оркестр вивергали такі самі каскади звуків, як і на початку. Тільки тепер лунала гнівна і горда мелодія, не було гіркої приреченості, не було красивої розсудливої слабості. Бентежний бурхливий ритм крушив усе в нестерпному пориванні вперед!

Здавалося, люди вивертають ліхтарі, ламають будки і лабази, котять бочки, споруджують барикаду впоперек вулиці, втикають у ящик з-під оселедців тріпотливий червоний прапор повстання! А може, це трощать скелі — вибух за вибухом, удар за ударом! — прокладають пряму дорогу через синій гранітний хребет. Здіймається пилюка, летять уламки, двигтить Земля — і гори розсуваються, поступаючись перед упертим генієм людей! Може, це інженер бігає по прокуреній кімнатці, перекидаючи стільці, розмахуючи в такт музиці лічильною лінійкою, скуйовджений, щасливий і гордий. Не виходило, здавалось безнадійно трудним — а от вийшло! Він знає, що попереду ще багато праці, помилок і розчарувань, зате — вийде, буде!

От знову залунали переможні сигнали труб. Їм стиха вторив оркестр. Вдарили пружні і сильні акорди фортепіано, і полилася прекрасна пісня нестримного руху вперед.

«Вперед, людино! — Тоні йшов по калюжах назустріч дощу і вітру. — Ворушись, повертайся, білковий тюхтію! Берися за всяку справу: посильну і непосильну, яку зробити можливо і неможливо, сумнівайся, шукай, помиляйся, прозрівай, але йди вперед! Перед тобою величезний, складний і могутній Всесвіт. Укріпися в ньому! Ти придумав машини: швидкі, точні, розумні, вони не бояться ні пустоти, ні часу, ні спеки, ні холоду… Ану, доведи, що ти сильніший і розумніший за них, що світ підвладний тобі, твоєму розуму, твоїм прагненням!»

Тоні майже летів, обганяючи перехожих. Обличчя його пашіло. Музика з динаміків, човгання ніг по мокрому асфальту, гомін, сміх перехожих, рокіт автомашин, шипіння скатів, мокре листя, що налетіло на бульварні лави, різкі пориви вітру, краплі дощу, туман над будинками, ясні і гарячі думки в голові, — усе злилося в складну, навальну і горду симфонію людського руху… Вони полетять, неодмінно! І ті, кому доведеться мчати за сотні парсеків, повертатись через тисячоліття, — теж полетять. А інші думатимуть над тим, як літати до далеких світів не за тисячоліття, а за дні — і відкриють цю таємницю. Усе залежить від людей!

…Тоні розплющив очі. Розсипи зірок, червоне око Антареса, чорна дірка Г-1920, оранжева щербата пляма планети, жовте кудлате лжесонце позаду…

«Неймовірний світ. Ну й занесло ж нас!» — подумав Тоні.

Бентежна і заклична музика фіналу Грігового концерту ще лунала в кабіні ракети. Тоні тихо підспівував мелодії. Ні, нікому він не розповість про свою слабість, нерішучість в останню годину на Землі, про свої мудрі і обережні сумніви. Вперед, людино! Вперед, розумний трудівнику, бійцю, неспокійний шукачу, який ніколи не задовольняє ні своєї цікавості, ні прагнення підкоряти і створювати. Вперед, неспокійний і веселий, гнівний і гордий, наполегливий і сильний! І хіба не найбільше щастя для людини — важкий, але самостверджуючий рух уперед?

— До планети півмільйона кілометрів, — доповів Летьє ще через 19 годин. — Погасив швидкість до 50 кілометрів за секунду. Решту погашу біля самої Марини. Прилади показують невелику перевитрату пального внаслідок гравітаційного відштовхування. Курс — прямо до центра планети, інакше — відносить убік.

— Ти чуєш? Чуєш? — пошепки видихнув Бруно, до болю стиснувши капітанові плече. — Накладається щось… Це не перешкоди!

— Чую, — прошепотів у відповідь Іван. Він слухав і не вірив собі: до голосу Тоні домішувалось ледве вловне, але чітке бурмотіння незрозумілою мовою. Начебто дві радіомовні станції працювали на близьких хвилях. — Увімкни дублюючий приймач, пошукай хвилю другого передавача. «Невже там якісь істоти?»

— Планета зараз освітлена на три чверті. Візуально вона завбільшки така, як Місяць, коли на нього дивитися з Землі. В телескоп нічого не розбереш. Оранжеві хмари, якась непроникна червона каламуть.

— Тумалак ановреч анкинорпен сакя ирамх івежнаро… шеребзор ен огочін покселет в… — виразно вклинився в паузу тихий чужий голос.

— У сусідніх діапазонах нічого нема. Тільки на частоті передавача ракети, — мовив Бруно. — Тоді що ж це?!

— Тоні, увага! — голосно сказав у мікрофон Корнєв. — На твоїй хвилі приплутується якась передача. Її напрям — теж від планети. Уважно стеж за нашими повідомленнями. Прийом.

«До нього шістдесят мільйонів кілометрів. Моя порада дійде через три з чимось хвилини. За цей час він пролетить ще десять тисяч кілометрів».