Привид часу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Готовий!

— Дозволяю старт.

М’який поштовх, здригнулась під ногами підлога, ілюмінатор заволокло світною пилюгою. «Ластівка» вирвалась у простір…

— «Буревісник»! Як чуєте мене, земляни? Прийом! — долинув трохи спотворений мікрофоном голос Летьє.

— Чудово, Тоні. Як ти? Прийом!

Пауза, під час якої радіосигнал робив мільйони кілометрів — до ракети і від неї.

Корнєв і Бруно стояли біля динаміка.

— Усе нормально, — через кілька секунд знову почули вони голос із динаміка. — Швидкість — 1200 кілометрів за секунду. Закінчив перший розгін. Іду по дотичній до краю метеорного пояса. Чую вас добре. Локатор показує безпечну пустоту. Прийом.

Заговорив Корнєв.

— Антени автоматично стежать за ракетою. Не вимикай передавач — інакше можемо втратити тебе з поля зору. Визнач і повідом відстань до планети. Прийом.

Знову мертва пауза, ще довша.

— Добре. Час від часу посилайте сигнали чутності. Краще — телеграфним кодом… А взагалі, нудна це справа — діалог на відстані в мільйони кілометрів. Наче розмовляєш з важкодумом. Доведеться перейти на монологи… Визначаю паралакс планети. Про відстань скажу через три хвилини… — Після паузи Летьє доповів: — По прямій — п’ятдесят вісім мільйонів кілометрів. По моїй траєкторії — близько ста десяти мільйонів, майже доба польоту. Під впливом антитяжіння зорі ракету трохи відносить з розрахункової траєкторії. Попереду, як і раніше, пустота і простір. Передачу кінчаю, нічого нового більше нема. Наступна через три години. Кінець.

Корнєв і Аскер ці три години по одному чергували біля динаміка. Час від часу Тоні насвистував, потім став декламувати вірші:

— Чиї це вірші? — поцікавився Бруно. Відповідь прийшла через хвилину:

— Володимира Маяковського, фізику. Не знати такого поета!..

— Ні, чому ж! «…співець кип’яченої і лютий ворог води сирої» — процитував Бруно.

— «Професоре! Зніміть окуляри-велосипед! Я сам розповім про час і про себе!» Прямо про тебе сказано! — долинуло через хвилину і десять секунд. — Про час і я тобі ще розповім, почекай. І про античас… Ох, чорт! Брила! — настала пауза. Потім почулось і стихло різке шипіння двигуна. А ще за хвилину пролунав спокійний голос Летьє: — «Ластівка» — просто молодчина. Тільки що ми з нею ухилились від боліда завбільшки з хмарочос. І де він узявся? До зони, по-моєму, ще мільйона півтора кілометрів… Після паузи почулося: — Віртемолік аротвіп анойьлім… — голос плавно затих.

— Що? Що? — насторожився Бруно. — Повтори. Прийом!

— Погано чути? — після паузи знову залунав голос пілота. — Я сказав, що ухилився від боліда. До речі, схоже, що він — перша ластівка, точніше — перший літаючий слон. Радіолокатор обіцяє ще. Передачу припиняю. Буде ніколи. Кінець!

З динаміка почулось несамовите шипіння: це Тоні увімкнув двигун. Шипіння то стихало, то ставало гучнішим. Подеколи долинало клацання — то переключалося реле. Ракета маневрувала десь там, за двадцять з гаком мільйонів кілометрів од «Буревісника», пробираючись через пояс метеорів.

Корнєв і Бруно напружені стояли біля динаміка.

Минуло понад дві години. Шипіння нарешті припинилось.

— «Буревісник»! — пролунав бадьорий голос Летьє. — Як чуєте? Пояс пройшов. До планети сімдесят мільйонів кілометрів по моїй траєкторії. Попереду — пустота…

— Молодець, Тоні! Чуємо добре! Відпочинь тепер, переключи керування на автопілот! — полегшено зітхнувши, закричав у мікрофон Іван.

«А чуємо не завжди добре… — Бруно згадав недавнє невиразне бурмотіння. — Треба увімкнути магнітний запис». Він вставив у магнітофон, вмонтований у стіні, бобіну з чистою плівкою і підімкнув його до приймача.

— До планети 56 мільйонів кілометрів по моїй траєкторії, — повідомив Летьє через вісім годин польоту. — Іду по прямій. Трохи відносить антитяжіння зорі. Бачу майже весь диск планети, тільки верхня частина ще в ночі. Алло, земляни! Вимкніть, ради бога, свої позивні. Здуріти можна. Дайте краще музику! Ефір чистий, я й так вас ні з ким не переплутаю. Прийом!

Екран телескопа ракети «Ластівка» показував приплюснуту зверху мутно-оранжеву кульку. По ній плавали розмиті бурями плями. Летьє подумав: «Майже як Марс, коли до нього летіти від Землі. Від Землі, — повторив він самими губами. — Яка ти там тепер стала, плането Земля?»

Пілот відкинувся на спинку крісла, ліг зручніше. Тіло не стомилось — невагомість не напружувала м’язів. Стомився мозок, стомилися нерви, трохи тремтіли руки. «Це після проходження пояса», — мляво подумав Тоні. Тепер попереду були десятки мільйонів кілометрів пустоти. Можна відпочити. «Еге ж, у поясі довелося попрацювати. Я трохи прибрехав, метеори і тут ішли досить густо. Добре, що все обійшлось. Коли полечу назад, доведеться вибрати якусь обхідну траєкторію, хоч і не хочеться. Скоріше б у зореліт і — додому, на Землю. Вони теж, мабуть, ждуть не діждуться. Стомилися всі…»

У цю хвилину в слуховій капсулі припинився розмірений писк позивних «Буревісника». Отже, прохання його дійшло і прийнято. Кілька секунд поклацування, легеньке шипіння і раптом грянув драматичний акорд фортепіано. Концерт Гріга для фортепіано з оркестром. Летьє усміхнувся. «Іван знає, що для мене поставити».

Пілот одстебнув пояски біодатчиків, закинув руки за голову, заплющив очі і згадав останню годину перед стартом в Астрограді…