Енн із Інглсайду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Повернувшись до школи після обіду, Діана ще з ґанку почула своє ім’я. Ділайла жваво теревенила з гуртом цікавих дівчат у класі.

— Інглсайд геть розчарував мене. Ді так вихвалялася своїм домом, аж я гадала, то буде цілий маєток. Він дуже великий, звісно, та меблі вже ледь тримаються купи. Стільці страшенно хилитаються й риплять.

— А ти бачила порцелянових песиків? — озвалася Бессі Палмер.

— Таке собі — навіть без хутра. Я так і сказала Діані, що розчарована.

Діанині ноги вгрузли в землю — чи то пак у ґанок. Вона не мала наміру підслуховувати, а просто заклякла від несподіванки.

— Мені так жаль Діану, — вела далі Ділайла Грін. — Її батьки геть занедбали сім’ю. Мати тільки й знає, що по гостях роз’їздити. Це гидко. Кидає дітей на догляд старої Сьюзен, а та вже чи не геть здуріла. Ця Сьюзен доведе їх до богадільні. А як вона марнує продукти — то й уявити годі. Діанина мати надто байдужа й ледача, щоб куховарити навіть тоді, як лишається вдома, тож Сьюзен робить усе, як їй заманеться. Вона хотіла годувати нас у кухні, та я не пристала на це. Сказала: «Усе-таки я ваша гостя, чи ні?» Сьюзен погрожувала, якщо я їй надокучатиму, замкнути мене в коморі, та я сказала: «Ви не посмієте», і вона не посміла. «Муштруйте собі інглсайдських дітей, Сьюзен Бейкер, та я не дозволю вам муштрувати мене», — сказала я їй. О, я дала раду зі Сьюзен! Я не дозволила їй напоїти Ріллу заспокійливим сиропом. Сказала: «Хіба ви не знаєте, що це отрута для дітей?» Проте вона помстилася за столом. Жахлива скупиндя, і порції дає якісь мізерні. На обід була курка, але мені дісталася тільки гузка, і ніхто й не спитав, чи хочу я ще пирога. Зате Сьюзен хотіла вкласти мене в кімнаті для гостей, але Діана як затялася, щоб не допустити цього — просто із жадібності. Вона така заздрісна. І все одно мені жаль її. Вона сказала, що Нен щипає її до синців. У неї на руках живого місця вже не лишилося. Ми спали в її кімнаті й до нас прибився старий шолудивий кіт. Але я сказала, що це не гінічно. А моє намистечко з перлів зникло. Ні, я не кажу, що то Сьюзен украла його. Я вірю, що вона чесна… але це дивно. А Ширлі жбурнув у мене пляшечкою із чорнилом. Попсував мені плаття, але то байдуже — мама купить нове. А ще я прополола всі їхні клумби й натерла столове срібло. Бачили б ви його! Здається, досі його взагалі ніколи не чистили. Кажу вам — коли пані Блайт немає, Сьюзен ні за холодну воду не береться. Але я збагнула її натуру. «Сьюзен, — кажу я, — чому ви ніколи не миєте казанка для картоплі?» Бачили б ви її вираз! А гляньте, який у мене перстеник. Це мені подарував один хлопець із Лобриджа.

— Я часто бачила цей перстеник на руці у Діани, — презирливо мовила Пеггі Мак-Алістер.

— А я не вірю жодному слову з того, що ти сказала про Інглсайд, — докинула Лора Карр.

Та щойно Ділайла намірилась відповісти, Ді, що нарешті опанувала себе, стрілою вдерлась до класу.

— Юда! — закричала вона, перш ніж похопилася, що дамі негоже так казати. Проте вона була ошелешена й нездатна добирати слова.

— Я не Юда, — пролопотіла Ділайла, чи не вперше в житті шаріючись від пекучого сорому.

— Юда! У тобі немає ні краплі щирості! І не розмовляй зі мною до кінця своїх днів!

Діана прожогом вискочила надвір і помчала додому. Вона не могла… не могла залишатися того дня на уроках! Інглсайдські парадні двері грюкнули так, як не грюкали ще ніколи.

— Доню, що з тобою? — здивувалася Енн, коли її кухонну нараду зі Сьюзен урвала поява заплаканої дитини, що кинулася їй в обійми й припала до плеча.

Ді, хлипаючи, безладно переказала всю історію.

— Мамо, я скривджена у своїх найкращих почуттях! Я більше ніколи не зможу вірити людям!

— Мила, не всі твої друзі будуть такими. Поліна була інакша.

— Це сталося вже двічі, — згорьовано відказала Діана, душу якої троюдили муки зради й утрати. — І втретє цього не буде.

— Шкода, що Діана втратила віру в людство, — скрушно мовила Енн, коли Ді почвалала нагору. — Для неї це справжня трагедія. І їй таки не щастило з подругами. Спочатку Дженні… а тепер Ділайла Грін. Біда в тім, що Ді горнеться до дівчат, які вміють розповідати звабливі байки. А поза мучениці, якої прибрала Ділайла, була, звісно, дуже цікава.

— Коли хочете знати, пані Блайт, дорогенька, то я скажу, що це дитя Грінів — облудна зміюка, — мовила Сьюзен, сердита на себе за те, що підпала під чари очей та манер Ділайли. — Назвати нашого кота шолудивим! Я й сама не вельми люблю котів, пані Блайт, дорогенька, але Миршавкові сім років, тож хай би мала якусь повагу до нього. А щодо мого казанка для картоплі… — та Сьюзен забракло мови, щоб висловити думку з цього приводу.

Тим часом у своїй кімнаті Ді міркувала, чи може вона ще стати подругою Лори Карр. Лора, хай яка нецікава, усе-таки була щира. Ді зітхнула. Якась барва навіки зникла з її життя разом із вірою в гіркий жереб Ділайли Грін. 

39

Пронизливий східний вітер буркотів під інглсайдськими дверима, наче сварлива бабера. То був один із холодних, мрячно-сірих останніх серпневих днів, коли життя стає немиле й усе летить шкереберть — день, який Енн у давні свої ейвонлійські часи назвала б днем гніву. Новий цуцик, якого Гілберт приніс для хлопців, обгриз емаль з ніжки стола в їдальні. Сьюзен виявила знахабнілу міль у шафі з ковдрами. Нова кицька Нен з’їла найкращу папороть. Джем і Берті-Шекспір усе пообіддя здіймали рейвах на горищі, вистукуючи по залізних цебрах, наче по барабанах. Сама Енн упустила із рук мальований абажур — та чомусь її навіть утішив дзенькіт розбитого скла. Ріллі боліло вухо, а в Ширлі з’явився дивний висип на шиї, проте Гілберт лише мигцем оглянув його й запевнив, що то пусте. Авжеж, для нього — пусте! Ширлі був усього-на-всього його рідним сином! Так само пусте, як і Тренти, котрих він запросив на вечерю минулого тижня, а їй сказав аж тоді, коли гості приїхали. Того дня Енн і Сьюзен були геть заклопотані й зготували вечерю нашвидкуруч. А пані Трент усі знають як найкращу господиню в Шарлоттауні! Ну де ж ті Волтерові чорно-сині шкарпетки?

— Волтере, невже ти не можеш хоч раз покласти речі на місце? Нен, я не знаю, де розташовані Сім морів![24] На Бога, припини мене розпитувати! Ні, я не здивована, що Сократа скарали на горло.[25] Вони повинні були це зробити!

Волтер і Нен заклякли, вражені. Мама ніколи ні з ким не розмовляла в такому тоні! Проте Волтерів погляд лише роздратував Енн.

— Діано, скільки можна повторювати, щоб ти не крутилась на дзиґлику за фортеп’яно! Ширлі, нащо ти вимазав увесь новий журнал варенням? І, може, хтось нарешті скаже мені, де ці підвіски з люстри?

Проте ніхто не міг їй сказати — Сьюзен забрала підвіски, щоби змити з них пил — тож Енн кинулася нагору, подалі від переляканих облич своїх дітей. Вона збуджено міряла кроками власну кімнату. Що це з нею? Невже вона перетворюється на одну з тих діткливих істот, яких дратують усі довкола? Останніми днями все викликало в неї напади люті. Їй так набридли нескінченні, одноманітні обов’язки… набридло зносити примхи своїх домашніх! Колись вона була щаслива дбати про свій дім та сім’ю, але тепер мовби й не звертала уваги на те, що робила. Вона почувалася, наче в жахливому сні, коли зі зв’язаними ногами хочеш когось наздогнати.

Найгірше було те, що Гілберт не помічав у ній жодних змін. Зранку до ночі він працював і не цікавився нічим, крім своєї роботи. Того дня за обідом він звернувся до неї хіба із проханням: «Подай, будь ласка, гірчицю».

«Звісно, я можу розмовляти зі столами й стільцями, — скрушно думала Енн. — Ми стали одне для одного звичкою — і не більше. Учора він не помітив моєї нової сукні. І я вже й забула, коли він останнього разу кликав мене „моя дівчинко“. Певно, таке зрештою стається з усіма подружжями. Більшість жінок мусять відчути це. Він просто сприймає мене, як належне. Робота — ось що має значення для нього. Ох, де ж та хустинка?»

Енн витягла хустинку й сіла на стілець, щоб упитися своїм горем. От і минуло Гілбертове кохання. Коли він цілував її, то робив це знічев’я, за звичкою. Уся романтика зникла з їхніх стосунків. Давнішні жарти, з яких вони так весело сміялися колись, тепер набули трагічного відтінку. Невже вона могла вважати, що це кумедно? Монті Тернер, який цілував дружину систематично, раз на тиждень, і вів нотатки, щоб не забути. («Хіба жінці потрібні такі цілунки?») Кертіс Еймз, який зустрів свою дружину в новім капелюшку й не впізнав. Пані Дер, котра заявила: «Я не аж так люблю свого чоловіка, та якби він десь зник, мені б його бракувало». («Певно, Гілбертові бракувало б мене, якби я десь зникла. Невже ми дійшли до такого?») Нет Еліот, який по десяти роках шлюбу сказав дружині: «Знаєш, мені вже до смерті набридло бути жонатим». («А ми п’ятнадцять років одружені!») Що ж, мабуть, усі чоловіки такі. Панна Корнелія сказала б саме це. З роками їх стає дедалі важче тримати побіля себе. («Якщо його доведеться „тримати“, то я не хочу».) А проте була й пані Клоу, що гордо сказала на зборах Спільноти милосердя: «Ми з Теодором одружені двадцять років і він кохає мене так само, як у день весілля». Хоч, може, вона обманювала себе чи запевняла про людське око. І вигляд у неї був ледь не старший за весь її вік. («Цікаво, чи я вже здаюся старою?»)

[24] Поетична назва вод Світового океану.

[25] Давньогрецький філософ Сократ був страчений у 399 р. до P. X. в Афінах за звинуваченням в атеїзмі й розбещенні молоді.