Енн із Інглсайду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— О, яке приємне повернення додому! Увесь Інглсайд бринить щастям. І як чудово знати, що моя сім’я рада бачити мене!

— Якщо ви ще десь поїдете, мамо, — серйозно заявив Джем, — то я візьму й підхоплю апенцит.

— А як ти це зробиш? — запитав Волтер.

— Цить! — Джем крадькома штурхнув брата й зашепотів: — Це така хвороба, я знаю… але я тільки хочу налякати маму, щоб вона більше ніде не їхала.

Енн так хотілося зробити все одразу — і обійняти кожного, і вибігти в сутінковий сад по вечірні братки, що повсюди росли в Інглсайді, і підняти з килима пошарпану ляльку, і вислухати всі свіжі плітки й новини — кожен додавав щось своє. Як Нен начепила собі на носа закрутку від тюбика з вазеліном, доки лікаря не було вдома, і Сьюзен ледь не збожеволіла від хвилювання. «Знаєте, пані Блайт, дорогенька, то було щось жахливе!» Як корова пані Палмер з’їла п’ятдесят сім тоненьких цвяшків і до неї приїздив ветеринар із Шарлоттауна. Як забудькувата пані Дуглас прийшла до церкви простоволоса. Як тато виполов з моріжку кульбаби — «у перервах поміж немовлятами, пані Блайт, дорогенька, їх за цей тиждень у Глені знайшлося восьмеро». Як пан Том Флегг пофарбував собі вуса — «коли його жінка щойно два роки тому померла». Як Роза Максвелл із Гарбор-Геда відмовила Джимові Гадсону з Верхнього Глена й він надіслав їй рахунок, перелічивши все, що витратив на неї. Як багато людей було на похороні пані Воррен. Як котові Картера Флегга інший кіт «відкусив цілий шмат прямо звідти, де росте хвіст». Як Ширлі заблукав до стайні, де опинився просто під одним із коней. «Пані Блайт, дорогенька, я тепер більше ніколи не буду тією самою, що колись». Як виправдалися, на жаль, усі побоювання, що сливові дерева вразила «чорна хвороба». Як Ді цілий день виспівувала: «Мама повертається додому, додому…» на мотив «Весело кружляють у таночку діти». Як одне з кошенят Джо Різа народилося з розплющеними очима й тепер стало зизувате. Як Джем сів на липку паперову стрічку від мух — перш ніж устиг надіти штанці. Як Миршавко впав у діжку з дощовою водою…

— Він був замалим не втопився, пані Блайт, дорогенька, та, на щастя, лікар умить його схопив за задні лапи й витягнув. («Мамо, а як це „замалим“?»)

— Здається, він уже очуняв після того потрясіння, — мовила Енн, ніжно гладячи лискучого чорно-білого кота з велетенськими щелепами, який удоволено муркотів на стільці побіля каміна. На жоден зі стільців в Інглсайді не можна було сідати, не пересвідчившись, що там немає кота. Сьюзен, яка спершу до котів була байдужісінька, присягалася, що мусила навчитися їх любити задля самозахисту. Що ж до Миршавка — так його назвав Гілберт рік тому, коли Нен принесла додому жалюгідне худе кошеня із села, де його мучили якісь хлопчиська, і це ім’я прилипло до нього, хоч тепер і геть йому не личило.

— Але… Сьюзен! Що сталося з Гогом і Магогом? Ох, невже вони розбилися?

— Ні-ні, пані Блайт, дорогенька! — вигукнула Сьюзен, квапливо тікаючи з кімнати, уся побуряковіла від сорому й невдовзі повертаючись із двома порцеляновими песиками, що незмінно вартували при інглсайдськім вогнищі. — І як це я забула поставити їх на місце? Бачте, пані Блайт, дорогенька, до нас опісля вашого від’їзду завітала була пані Дей… а ви ж знаєте, яка вона побожна і як ревно дбає про манери. А Волтер собі вирішив, що мусить чемно розважити гостю й найперше ж узяв і показав їй песиків. «Це Бог, а це Наш Бог», — так і сказав, сердешне невинне дитя. Я жахнулася… хоч і подумала, що вмру від сміху, дивлячись на вираз пані Дей. Я, звісно, все їй пояснила, як могла, щоб вона раптом собі не вирішила, наче ми — сімейство поган, та все ж до вашого повернення замкнула песиків у шафу — про всяк випадок.

— Мамо, а можна, ми нині повечеряємо раніше? — жалісливо запитав Джем. — У мене в животі від голоду бурчить. А ще, мамо, ми кожному приготували його улюблену страву.

— «Ми зорали поле», як сказала блоха, що сиділа на шиї в коня, — усміхнулася Сьюзен. — Ми вирішили відсвяткувати ваше повернення як слід, пані Блайт, дорогенька. А де Волтер? Цього тижня він дзвонить у дзвоник на обід, благослови Господь його серденько.

Вечеря виявилася бучним бенкетом. І неймовірним задоволенням для Енн стало вкладання всіх дітей до ліжок. З такої особливої нагоди Сьюзен дозволила їй укласти навіть Ширлі.

— День сьогодні незвичайний, пані Блайт, дорогенька, — урочисто мовила вона.

— О, Сьюзен, звичайних днів не існує. У кожному є щось таке, чого немає в жодному іншому, хіба ви не помічали?

— Так, пані Блайт, дорогенька. Навіть минулої п’ятниці, коли в нас так дощило, на моїй рожевій герані з’явилися пуп’янки — опісля того, як вона три роки взагалі відмовлялася квітнути! А ви звернули увагу на кальцеолярії, пані Блайт, дорогенька?

— О, звісно! Я в житті не бачила таких кальцеолярій, Сьюзен! Як вам це вдається? («Ну от, і Сьюзен задоволена, і я не збрехала. Я справді в житті не бачила таких кальцеолярій… дякувати небесам!»)

— Це результат пильного й дбайливого догляду, пані Блайт, дорогенька. Але я мушу сказати вам іще дещо. Мені здається, Волтер щось підозрює. Певно, діти в селі щось йому сказали. Нинішні дітлахи знають більше, ніж їм варто було би. Позавчора він каже мені так замислено: «Сьюзен, а немовлята дуже дорогі?» Я була заскочена, пані Блайт, дорогенька, та не розгубилася. «Хтось, може, думає, що немовлята — це розкіш, — відповіла я, — та ми в Інглсайді вважаємо їх предметами нагальної потреби». А подумки я дорікнула собі тим, що обурювалася вголос жахливими цінами в гленських крамницях. Боюся, я спантеличила бідне дитя. Та якщо він запитає вас, пані Блайт, дорогенька, ви матимете час підготуватися.

— Ви мудро вийшли з делікатного становища, Сьюзен, — серйозно мовила Енн, — і так чи так дітям настав час дізнатись, чого ми чекаємо.

Проте найкраща була та мить, коли до неї прийшов Гілберт. Вона стояла при вікні, споглядаючи туман, що линув із моря понад залитими місячним сяйвом дюнами й гаванню, просотуючись у довгу вузьку долину, де й розташувався Глен Святої Марії.

— Як добре — повернутися додому після важкого дня й знайти тебе! Чи щаслива ти, моя Енн з-між усіх Енн?

— О, так! — Енн нахилилася, щоби понюхати квітучі яблуневі гілочки, які Джем поставив у вазу на її туалетному столику. Зусібіч вона була оточена любов’ю. — Гілберте, милий, приємно на тиждень знов стати Енн із Зелених Дахів, та в сотню разів приємніше повернутися додому й бути Енн із Інглсайду.

4

— У жодному разі, — сказав лікар Блайт, і з його тону Джем зрозумів усе.

Дарма й сподіватися, що тато змінить думку чи мамі вдасться переконати його. Безперечно було, що в цьому вони одностайні. Горіхові очі Джема потемніли від гніву й розчарування, коли він утупив лютий погляд у своїх жорстоких батьків — тим лютіший, що вони спокійно собі вечеряли, наче нічого страшного й не сталося, із дратівною байдужістю до його сердитого виразу. Звісно, тітонька Мері-Марія помітила цей вираз — ніщо не могло сховатися від її понурих блякло-синіх очей, — але її це, здається, хіба потішило.

Усе пообіддя Джем бавився з Берті-Шекспіром Дрю — Волтер пішов у старий Дім Мрії в гості до Кеннета й Персіс Форд — і Берті-Шекспір сказав йому, що всі хлопчаки з Глена підуть надвечір до старого капітана Білла Тейлора, дивитися, як той зробить на руці його кузена Джо Дрю татуювання у формі змії. Він, Берті-Шекспір, також піде, і чи не хоче Джем із ними? Буде смерть як цікаво. Джем негайно захотів долучитися, і ось тепер йому кажуть, що про це не може бути й мови.

— Уже бодай тому, — пояснив тато, — що до гавані звідси дуже далеко. Хлопці повернуться пізно, а ти маєш лягати о восьмій.

— Коли я була мала, мене щодня вкладали спати о сьомій, — докинула тітонька Мері-Марія.

— Ти мусиш вирости, Джеме, щоб так далеко ходити вечорами, — сказала мама.

— Але ж ви самі казали минулого тижня, що я вже великий! — обурено вигукнув Джем. — А відтоді я ще трохи виріс! Чи ви гадаєте, я немовля? Берті-Шекспір теж іде, а він мій одноліток.

— Так багато дітей хворіє на кір, — похмуро озвалася тітонька Мері-Марія. — Якби ти пішов із ними, Джеймсе, то теж міг би заразитися.