Енн із Інглсайду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У нашій школі тепер головує Олівія Слоун, — із сумнівом проказала Діана. — Вона бакалавр гуманітарних наук, а сюди влаштувалася, щоб жити разом з матір’ю. То вона каже, що дітей слід учити спиратися тільки на факти.

— Невже це від тебе, Діано Райт, я діждала підтримки таких «слоунуватих» тверджень?

— Ні… ні! Мені Олівія не подобається. У неї такі банькаті блакитні очі, як у всіх у їхній родині. І я зовсім не проти того, щоб Енн-Корделія фантазувала. У неї це дуже мило виходить… геть як у тебе колись. А «фактів» у житті їй не бракуватиме.

— Отже, ми домовилися. Приходь о другій у Зелені Дахи — вип’ємо смородинівки — Марілла досі часом її робить, попри несхвалення пастора й пані Лінд, — покуштуємо трішки, просто щоб запалити диявольський вогник у серці.

— А пам’ятаєш, як ти споїла мене смородинівкою? — засміялася Діана. Слово «диявольський» не викликало в неї заперечень, як це неодмінно сталося б, якби його вжив будь-хто, окрім Енн. Усі знали, що Енн не має на увазі нічого такого — просто вона так висловлюється.

— Завтра ми влаштуємо справжній день спогадів, Діано. А тепер не затримуватиму тебе — онде вже Фред із бричкою. На тобі така гарна сукня.

— Фред захотів, щоб я пошила нову сукню до цього весілля. Я запевняла, що ми не можемо цього собі дозволити, відколи щойно звели нову клуню, та він заявив, буцім не хоче, щоб серед усіх тих виряджених гостей його дружина була, мов біднячка, що навіть не мала, у чому прийти. Це так по-чоловічому, правда?

— Ти говориш, наче пані Еліот із Глена, — суворо відказала Енн. — Стережися! Невже ти хотіла б жити у світі зовсім без чоловіків?

— Це було б жахливо, — визнала Діана. — Так, Фреде, я йду! Зараз! Ну, то до завтра, Енн.

Дорогою додому Енн зупинилася побіля Джерела Дріад, свого старого любого струмка. Усі розсипи її дитячого сміху, що він був увібрав колись, відлунювали й нині в хлюпоті його вод. Її колишні мрії — вона мовби знову бачила їх у чистому потічку, — старі обіцянки й потаємні звіряння… струмок зберіг їх усі, вони нуртували в його плескоті, та не було кому наслухати, крім старезних мудрих ялин у Лісі Привидів, які так довго росли, убираючи в себе ці звуки.

2

— Гарний день — мовби зумисне для нас, — проказала Діана. — Шкода лише, що це ненадовго — завтра, очевидно, буде дощ.

— Пусте. Ми вп’ємося його красою сьогодні, навіть якщо завтра сонце зникне за хмарами. Ми тішитимемося дружбі сьогодні, навіть якщо завтра нам доведеться розлучитися. Поглянь на ті довгі гряди золотаво-зелених пагорбів, на ті туманно-блакитні долини. Вони наші, Діано… і якщо отой найдальший пагорб значиться в реєстрах як власність Ебнера Слоуна, мені байдуже. Нині він наш… і дме західний вітер, що завжди навіває мені відчуття пригоди, і в нас буде чудова прогулянка.

І прогулянка справді вдалася чудова. Енн і Діана знову відвідали всі милі старі місця: Стежину Закоханих, Ліс Привидів, Господу Бездіяльності, Долину Фіалок, Березовий Шлях та Кришталеве Озеро. Усюди були певні зміни. Молоді берізки в Господі Бездіяльності, де так любили бавитися двоє малих дівчат, перетворилися на великі, сильні дерева; Березовий Шлях, яким давно ніхто не ходив, заріс папороттю; Кришталеве Озеро геть висохло, лишивши по собі хіба моховиту багнисту западину. Проте Долина Фіалок стояла бузкова від квітів, а дика яблуня, котру знайшов був Гілберт у лісі, вигналася й укрилася розсипом крихітних пуп’янків, багряних по краях.

Вони були без капелюхів. Коси Енн мерехтіли на сонці, мов полірований палісандр, і Діанині досі лишалися чорними та лискучими. Енн і Діана обмінювалися дружніми поглядами, сповненими тепла й розуміння. Інколи вони йшли мовчки. Енн завжди казала, що двоє людей, таких близьких за духом, як вона й Діана, можуть читати думки одне одного. Часом у їхній розмові зринали веселі й цікаві спогади: «А пам’ятаєш, як ти провалилася в сарайчик панянок Копп на дорозі Торі?» — «А пам’ятаєш, як ми стрибнули на тітоньку Джозефіну?» — «А пам’ятаєш наш літературний клуб?» — «А пам’ятаєш, як у день приїзду пані Морган ти пофарбувала собі ніс?» — «А пам’ятаєш, як ми перемовлялися спалахами свічок?» — «А пам’ятаєш весілля панни Лаванди, і які велетенські сині банти були в Шарлотти Четвертої?» — «А пам’ятаєш Спілку вдосконалення Ейвонлі?» їм здавалося, що вони майже чують відлуння власного сміху, що долинає до них крізь роки.

Спілка вдосконалення Ейвонлі, вочевидь, припинила своє існування. Вона розпалася невдовзі по весіллі Енн.

— Їм бракувало завзяття, — сказала Діана. — Ейвонлійська молодь уже не та, що була в наші дні.

— Не кажи так, мовби «наші дні» вже минули, Діано. Сьогодні нам п’ятнадцять років і ми рідні душі. Повітря не просто повне світла — воно саме і є світлом. Я почуваюся так, наче в мене виросли крила.

— Я теж, — підхопила Діана, забувши, що вранці ваги показали їй сто п’ятдесят п’ять фунтів. — Мені незрідка хочеться трохи побути птахою. Мабуть, це дивовижно — літати.

Усюди довкруж них була краса. Несподівані барви спалахували в темній глибіні лісів і на звабливих витких стежинах. Крізь молоді ніжно-зелені листки пробивалося сонячне сяйво. Звідусіль долинали веселі розспіви птахів. Там і тут видолинки були, немов купелі з виливаного золота. На кожному повороті в ніс ударяв свіжий весняний запах — чи терпкий аромат папоротей, а чи соснової живиці, чи здорове пахтіння свіжозораної землі. Була там і стежина, прихована завісою з вишневого цвіту, і стара лука, уся обсаджена крихітними ялинками, що так нагадували ельфів, які присіли навпочіпки між густих трав, і вузькі «збитошні потічки»[3], і квіти огірочника під соснами, і килими з кучерявої папороті, і берізка, з якої де-не-де варвари здерли білу плівку, оголивши всі відтінки незахищеної кори. Енн так довго споглядала цю берізку, що Діана здивувалася. Вона не бачила того, що бачила Енн — невловного перетікання одного кольору в інший, від ніжного кремово-білого до рідкісних золотих тонів, що ставали дедалі густіші, аж доки сягали найтемніших глибин коричневого, мовби запевняючи, що всім березам, зовні таким холодним і витончено-білявим, властива гамма теплих відчуттів.

— У їхніх серцях одвічний вогонь землі, — прошепотіла Енн.

Аж ось, вибравшись із невеличкої долини, там і тут порослої поганками, Енн і Діана дісталися до саду Естер Грей. Він майже не змінився й був, як і раніше, повен запашних прегарних квітів. Там досі росло безліч лілей, які Діана колись називала нарцисами. Старі вишні стали кремезніші й вузлуватіші, проте були рясно всипані білим цвітом. Лишилася там і стежина, обабіч якої купчилися троянди, і стара кам’яна огорожа біліла суничним квітом, зеленіла молоденькими папоротями й де-не-де синіла квітучими фіалками. Енн і Діана повечеряли, усівшись на моховитих каменях у кутку саду, доки поза їхніми спинами кущі бузку розгортали свої фіолетові хоругви на тлі призахідного сонця. Обидві вони встигли зголодніти й обидві віддали належне власним наїдкам.

— Як смачно все на свіжому повітрі, — удоволено зітхнула Діана. — Цей твій шоколадний торт, Енн… мені бракує слів, але я мушу взяти в тебе рецепт. Фредові сподобається. Він може їсти що завгодно й не гладшати, а я щоразу присягаюся, що більше не буду їсти солодкого, бо рік за роком стаю дедалі огрядніша. Я так боюся стати, як наша двоюрідна бабця Сара, що була така гладка, аж, коли сідала, потім не могла підвестися сама. Але варто мені вздріти такий торт… і вчора в гостях… а що я могла вдіяти? Вони всі так образилися б, якби я чогось не скуштувала.

— Гарне було свято?

— Так, до певної міри. Але я сиділа за столом поруч із Фредовою кузиною Генрієттою, а вона страх як любить розповідати про всі операції, що їй зробили, і що вона під час них відчувала, і як її апендикс луснув би, якби його вчасно не видалили. «Мені наклали п’ятнадцять швів! О, Діано, який то був лютий біль!» Що ж, із нас двох принаймні вона знайшла втіху в розмові. І вона справді мучилася, то чого б не дати їй поговорити про це тепер? А Джим казав такі кумедні речі… хоч я не певна, чи сподобалося це Мері-Еліс. Іще один малесенький шматочок… більш копи лиха не буде… усього лише скіпочку. Він казав, що напередодні весілля злякався був так, аж захотів сісти на поїзд, а тоді на пароплав, щоб утекти геть. Мовляв, усі женихи почуваються достоту так само, тільки не зізнаються. Як ти гадаєш, Енн, Гілберт і Фред мали подібний страх?

— Я певна, що ні.

— Фред сказав те саме, коли я запитала в нього. За його словами, усе, чого він боявся, — це те, що я в останню мить передумаю, як то було з Розою Спенсер. Але хтозна, що чоловік уважає насправді. Хоча цим уже можна не перейматися. Як гарно ми провели цей день! Здається, що колишні щасливі дні знов повернулися до нас. Шкода, що ти мусиш їхати завтра, Енн.

— Чи можеш ти приїхати в Глен цього літа, Діано? Перш ніж… перш ніж я буду змушена відмовитися від гостей на деякий час.

— Я залюбки приїхала б, але влітку майже неможливо десь вибратися з дому. Тут завжди так багато роботи.

— Невдовзі до нас нарешті приїде Ребекка Дью, і я така рада. Але, боюся, може приїхати й тітонька Мері-Марія. Вона дала це зрозуміти в розмові з Гілбертом. Його це також анітрохи не тішить… але вона — член родини, тому наші двері завжди відкриті для неї.

[3] Посилання на вірш А. Гаусмана «Лягла на серце туга».