Людина, що знайшла своє обличчя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мені також, — відповів я, все ще намагаючись «зрівнювати становище», якщо тільки можна зрівняти становище полоненого, яким я був, і людини, в руках якої було моє життя.

І, не даючи говорити Бейлі, я швидко вів далі:

— Ви говорите про те, що не бажаєте, щоб хтось довідався про ваше існування і знайшов дорогу сюди. Це неможливо. Припустимо, що вам вдасться інсценувати мою загибель. Але наукові дослідження все одно провадитимуть. Я ще не знаю, що ви тут робите, але для мене вже цілком ясно, що це з вашої вини змінився напрям вітрів, а значить, змінився і клімат. Поки що населення ще не дуже занепокоєне, але вчені всього світу вже давно з тривогою стежать за незвичайними явищами, що відбуваються в атмосфері. Рано чи пізно всі відчують зниження атмосферного тиску. На зміну нашій експедиції підуть «за вітром» інші, і вітер неминуче приведе їх сюди.

— Я це знаю, — відповів Бейлі, нетерпляче вислухавши мене. — Рано чи пізно це повинно статися. Вони прийдуть сюди, і… тим гірше для них! А ви… вас я одного разу вже попереджав, але ви не послухали мене. Ось вам ще одно попередження: не пробуйте втекти звідси. Це може коштувати вам життя. Більше я не помилую вас. Скажіть це і вашому якутові. Зрозуміли? Ви матимете деяку свободу, якщо дасте мені слово… А втім, можете не давати: ви самі побачите, що втекти звідси неможливо. У вас тут буде багато роботи. Тепер ідіть, містер Калименко. Уільям покаже вам вашу кімнату.

Бейлі подзвонив. Увійшов служник.

— Уільям, проведіть містера Калименка в кімнату номер шістдесят шість. До побачення.

— Дозвольте Ніколі поселитися в одній кімнаті зі мною, — сказав я.

Містер Бейлі подумав.

— Гаразд, це можна, — сказав він. — Але пам’ятайте: ніяких змов. До побачення.

Я попрощався, і ми з Уільямом пішли довгим дугоподібним коридором, потім зійшли поверхом нижче і заглибилися в справжній лабіринт. Мене здивувало те, що за цілу дорогу ми не зустріли жодної людини. Я запитав свого провідника, де ж люди, але він нічого не відповів. Можливо, він не знав ні російської, ні німецької мови, а вірніше — не хотів говорити.

V. З НЕБА НА ЛЕКЦІЮ

Я ввійшов у свою «камеру ув’язнення». Кімната мала не більше як тридцять квадратних метрів, а висота ледве досягала чотирьох метрів. Стіни були вкриті фанерою. Одна лампочка — на стелі, друга — на письмовому столі. Два вузьких ліжка біля стін і кілька простих стільців.

Після розкішного кабінету містера Бейлі ця кімната здалася мені менш ніж скромною. Але… «могло бути й гірше», згадав я слова сестри-жалібниці і тому не дуже засмутився. Уільям пішов, і незабаром мою увагу привернуло велике креслення, що закривало половину стіни.

На синьому креслярському папері я побачив профіль підземного містечка містера Бейлі, зображеного в розрізі, і окремо плани кожного поверху. На кресленнях не було пояснювальних написів, але все ж вони давали загальне уявлення про всю споруду. Центр містечка займала величезна труба, в яку ми впали. Навколо цієї труби йшли пронумеровані приміщення. Містечко мало п’ять поверхів нижче рівня землі і три поверхи в стінах кратера. Нижче восьмого поверху видно було дві печери, мабуть, природного походження.

Праворуч від центральної труби, вздовж п’ятого (коли лічити зверху вниз) поверху йшла бокова труба, яка закінчувалася далеко за межами кімнат і виходила назовні. Ця труба найбільше зацікавила мене. Спочатку я подумав, що вона призначена для відведення повітря, яке входить згори. Проте коли б через цю бокову трубу виходило стільки ж повітря, скільки входило, то на поверхні повинна була б існувати друга повітряна течія — і зменшення повітря не помічалося б, тимчасом як ретельно складені нами синоптичні карти показували, що повітряні течії з усіх кінців земної кулі прямують до одного місця, не зустрічаючи ніякої зворотної течії.

А якщо вітер всмоктується в підземне містечко і нікуди звідти не виходить, то — хай йому дідько! — тиском повітря все містечко давно б уже повинно було вибухнути, як котел, переповнений парою…

Двері відчинилися, і в кімнату ввійшов Нікола. Він щільно причинив за собою двері і, почесавши голову, зітхнув. Я думав, він докорятиме мені за те, що я знехтував його поради, але він заговорив про інше. Нікола повідомив мене, що в одному з коридорів він зустрів «двох Іванів» — двох якутів, що загинули рік тому в «ніздрі Ай-Тойона».

— Ти ще віриш в ніздрю? — запитав я його.

— Краще було б нам потрапити в ніздрю Ай-Тойона, ніж цього йора, — відповів заклопотано Нікола.

Він встиг перекинутися кількома словами з тутешніми якутами і довідався, що вони працюють в якійсь великій трубі, прибираючи і вивозячи сміття, яке приносить вітер із центральної труби. Я подивився на план. Так ось для чого існує бокова труба!..

«Два Івани» скаржилися Ніколі, що їх тримають як рабів, нікуди не пускають, «але годують сильно добре».

В кімнату постукали. Ввійшов Уільям і запросив нас своєю незрозумілою мовою, підкріплюючи слова жестом, іти за ним.

Ми послухались. У коридорі біля дверей стояв якут «Іван-старший». Уільям доручив йому Ніколу, а зі мною пішов далі. Ми перейшли коридор, сіли в кабіну ліфта № 50, піднялися поверхом вище і зупинилися біля дверей № 13. Уільям, не стукаючи, відчинив двері, і я слідом за ним увійшов у дуже велику кімнату. Це, очевидно, була лабораторія. На столі в ідеальному порядку були розставлені складні апарати з компресорами, мідними трубками, змійовиками і холодильниками. Цілими рядами були розставлені склянки, чаші, посудини. їх посріблена поверхня блищала під яскравим світлом двох дугових ламп.

Цей сліпучий посуд мав такий вигляд, ніби багатий спадкоємець дістав із скринь дідівське срібло, щоб помилуватися своїми скарбами. Але я вже знав, що такий посуд (із посрібленими стінками для відбиття тепла) вживають під час дослідів з рідким повітрям.

Рідке повітря!.. Адже його густина у 800 разів більша за атмосферну. Чи не являє собою містечко Бейлі фабрику для перетворення атмосферного повітря На рідке?

Зайнятий своїми думками, я спочатку не помітив людської фігури, схиленої над одним із столів. Це була жінка в білому халаті. Вона підвела голову, і я впізнав сестру-жалібницю. Вона також пізнала мене і посміхнулася, побачивши подив на моєму обличчі.

— Будь ласка, пройдіть в кабінет, батько чекає вас, — сказала вона, показуючи рукою в напрямі других дверей.

Я постукав і ввійшов у другу кімнату. Вона була майже такого ж розміру, як і перша, але тут не було інструментів. Зате всі стіни були заставлені полицями з книгами, а на великому письмовому столі лежали купи аркушів паперу, списані хімічними формулами.

Коли я зайшов, із-за стола підвівся дуже високий, літній, але ще моложавий чоловік з русявим волоссям, сірими очима і рум’яними щоками. Його добродушна посмішка дуже нагадувала посмішку дівчини. Він міцно потиснув мою руку і сказав:

— Містер Бейлі і Елеонора вже говорили мені про вас. Нам потрібні такі люди, як ви. На жаль, ви не хімік, та все ж наші з вами спеціальності досить близькі між собою… Ви, так само як і я, «живитесь повітрям», — усміхнувся він.