Людина, що знайшла своє обличчя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Досить було повернути «запал», щоб у бомбі почала енергійно розвиватися теплота. Рідке повітря розширювалося, перетворювалося на газоподібне, і кинута бомба розривала звіра з такою силою, неначе вона була начинена динамітом.

Нікола пояснив мені тільки ефект такого виду зброї, але внутрішню будову мені вже неважко було самому зрозуміти. Проте рідке повітря було не єдиним джерелом енергії, яким користувалися в містечку. Риючи нові шахти, використовували якусь іншу вибухову речовину. Невідомим джерелом енергії приводилися в рух і всі надпотужні машини цього своєрідного заводу. Колиязвернувся за роз’ясненнями до Елеонори, вона відповіла:

— Це не мій фах.

«На цьому заводі, — подумав я, — дуже багато виробничих таємниць… Мало того, що Бейлі позбавив мене волі і перетворив на свого раба, він, можливо, примушує мене працювати в інтересах англійських капіталістів… А що, коли все це рідке повітря перетвориться в їхніх руках на страшну зброю проти нас? Ні, треба швидше тікати, щоб попередити уряд про небезпеку через найближчу ж раду або ячейку».

Я по кілька разів примушував Ніколу пояснювати мені до найменшої дрібниці будову відвідної труби, бо план давав дуже схематичне уявлення. І Нікола пояснював мені. Труба має не менше як два кілометри. Колись вона, мабуть, виходила на самісінький край обриву з зовнішнього боку кратера, але сміття, яке тут звалювали, поступово робило довшою площадку перед трубою, і тепер вона простяглася на півкілометра. По ній проведені колії для вагонеток, на яких і підвозять сміття до краю безодні. Схил на місці звалища досить крутий. Стіни безодні ще крутіші, але, на думку Ніколи, вилізти з неї все-таки можна. Це єдиний шлях до втечі.

Я ще раз підійшов до плану й уважно оглянув креслення труби. Несподівано я звернув увагу на якісь знаки: там, де на плані труба закінчується, ледве видно було надряпані нігтем чи сірником зображення стріл, спрямованих до краю труби, а над стрілами стояли окличні знаки.

Що вони означали? Хто їх зробив? Можливо, хтось із тих, що жив у цій кімнаті, — такий же ув’язнений, як і я, — попереджав мене не йти цим шляхом, бо там чекала якась небезпека?.. Стрілки могли означати напрям вітру. Але вітер дув з труби, виносячи сміття. Зовнішнє повітря втягувалося тільки центральною трубою кратера. В час прибирання сміття і вночі, коли люди спали, в боковій вивідній трубі вітер взагалі не дув, як сказав мені Нікола. Проте іншого шляху в нас не було, а зволікати, коли я мусив попередити власті про навислу загрозу, ми не мали права.

Не відкладаючи задуманого плану в довгий ящик, ми вирішили з Ніколою вирушити в дорогу найближчої ж ночі, як тільки всі поснуть.

«Чи чергує вночі варта?» думав я. Сховатися від неї буде дуже важко, бо вогні в коридорах не гасили цілу добу, — це я вже знав. Крім того, рисковано було вирушати в дорогу в наших досить легких домашніх костюмах. Починалася осінь, і ночами, незважаючи на потепління клімату, могли бути заморозки. А зима в цих широтах настає дуже швидко. Провіант турбував мене менше. Зброї ми теж не мали, але Нікола міг майстерно зробити лук і стрілу — навіть зв’язати сильця з волосся із своєї голови. Він знав тисячі способів ловити птахів, звірів і риб, і з ним смерть від голоду не загрожувала.

Ми тихо сиділи в своїй кімнаті, прислухаючись до віддалених звуків. Десь глибоко під землею гуділи мотори, а над нами завивав вітер у трубі. Незабаром змовкло і це завивання: вночі лабораторії не працювали…

Північ. Я кивнув Ніколі головою, і ми рушили в дорогу. Нікола йшов попереду. Ми благополучно пройшли весь коридор, нікого не зустрівши, спустилися на п’ятий поверх, піднялися невеличкими сходами і опинилися в маленькій кімнатці — не більшій ніж кабіна ліфта, — двері з якої вели всередину бокової труби. В кабіні дрімав сторож. Я відсахнувся назад, але в цей час Нікола раптом тихо і швидко почав щось говорити якутською мовою. Він пізнав у сторожі якута Івана-старшого. Нікола, мабуть, в чомусь палко переконував Івана, а той заперечливо хитав головою, зітхав і чесав свою ріденьку борідку.

— Не хоче пустити, — пояснив мені Нікола. — Сильно боїться і нам не радить. Смерті боїться.

Обернувшись до Івана, Нікола знову почав переконувати його пропустити нас. Іван, видно, починав вагатися. Потім махнув рукою, відчинив двері, що вели в трубу, і перший переступив поріг.

— Він піде разом з нами пропадати, — пояснив Нікола.

Труба була велика, як залізничний тунель. Коли двері за нами зачинилися, нас оповила цілковита темрява. Хоч як тихо ми йшли, але кроки наші гучно відлунювалися в трубі, викладеній залізними листами. В кінці труба робила невеликий пологий поворот, завернувши за який, я раптом побачив бліде світло місяця… Це світло схвилювало мене як символ свободи. Ще кілька кроків — і ми вийдемо з нашої тюрми! Я вже відчував запах прілого листя і моху.

Отвір дедалі ширшав. Ось місяць освітив стіни труби. Там, де вона закінчувалася, я побачив залізні штаби, що перетинали трубу у вигляді невеличкого місточка. Нікола вже заніс ногу на цей місточок, але я смикнув його за рукав і зупинив. Я подумав, що цей місточок могли зробити для автоматичної сигналізації. Місточок був неширокий, проте через нього важко було перестрибнути. Я задумався, як обійти перешкоду. Нікола не розумів мене і квапив іти швидше. Я пояснив йому мої побоювання.

Ми почали радитися. Нікола запропонував такий план. Він і я повинні підняти, розгойдати і перекинути через місточок Івана, як найменшого і найлегшого з нас, потім Іван принесе дошки або уламки дерев, і ми спорудимо «міст над мостом», — так, щоб можна було перейти дерев’яним настилом, не зачіпаючи залізних штаб. Але Іван не погоджувався на маленьку повітряну подорож, — він боявся розбитися.

— Я і так пробіжу, — відповів він. — Боком, боком…

І, раніше ніж ми встигли заперечити, Іван відійшов назад, розігнався і побіг по похилій стіні труби, збоку місточка… йому пощастило зробити кілька кроків, але біля самого краю він посковзнувся на гладенькому вологому схилі і на весь зріст упав на залізний місточок… Якщо місточок був з’єднаний із сигналізацією, то вона запрацювала щосили!

Нам більше нічого не залишалося, як, не звертаючи уваги на місточок, бігти слідом за Іваном. Двома стрибками я вискочив з труби, Нікола за мною. Ми кинулися бігти по шпалах, оббігаючи вагонетки, що стояли на нашому шляху. За дві—три хвилини ми пробігли не менше як половину площі, яка відділяла нас од кручі. Впасти на м’яке сміття не страшно було.

Я біг так швидко, як тільки міг; кривоногий Нікола не відставав од мене, але Іван, який уже давно не тренувався з бігу, залишився позаду. Я зупинився, щоб зачекати його, але Нікола, обганяючи мене, крикнув:

— Дожене! Біжи!.. — і помчав уперед.

Я знову побіг, доганяючи Ніколу. Кінець площадки вже виднівся перед нами. На протилежному кінці безодні здіймалися похмурі скелі, освітлені місяцем.

Раптом я почув позад себе якийсь звук. Дедалі посилюючись, він перейшов у потужне рівномірне гудіння. І раптом я відчув, що подув зустрічний вітер. Я біг рівномірним кроком, і цей вітер не залежав від швидкості мого бігу. «Може, почав працювати центральний вентилятор?» подумав я, але було ще дуже рано. Працювати починали о шостій ранку, а зараз не більше як перша година ночі.

Звук піднявся вгору ще на кілька тонів, а зустрічний вітер став такий сильний, що я змушений був нагинатися вперед. Біг мій дедалі більше уповільнювався, Я задихався. Повітря ставало щільнішим і щільнішим. Я зрозумів усе: позаду нас ввімкнули вентилятор. Я не знав, що вивідна труба могла не тільки видувати, але й вбирати в себе повітря…

«Так ось що означали стріли і окличні знаки на плані!» майнула думка. І в ту ж мить вітер од вентилятора завив, мов розлютоване чудовисько, яке побачило, що здобич вислизає з його пащі.

Вітер перейшов в ураган. Я нахилив голову вперед і намагався протиснутись у цій невидимій повітряній «тісноті», яка давила щодалі дужче. Але я не міг зробити більше жодного руху вперед. Нікола впав на землю і поповз рачки. Я зробив так само. Але й це не врятувало. Ми робили неймовірні зусилля, чіпляючись за землю руками й ногами, але вітер зривав нас і нестримно тягнув назад.

Наші легені були наповнені повітрям, мов кулі, що ось-ось лопнуть. У голові паморочилося, у скронях стукало. Ми зовсім знесилились, але ще не здавалися. Наші руки й ноги були закривавлені. Тільки б добратися до краю площадки… Але ми вже не бачили його. Вітер повернув мені голову назад, і серед хмари пилу я побачив Івана. Його тіло, мов перекотиполе, крутилося, стрибало і летіло до краю труби.,

Щось м’яке вдарило мене по голові, але я не міг повернути її, щоб подивитися, і лише догадався, що це було тіло Ніколи. Від задухи я почав втрачати свідомість. Боротьба була марною. Мої м’язи ослабли, руки безсило підкорилися повітряній течії. Мене понесло назад в трубу. Я остаточно втратив свідомість.

VIII. «МІСТЕР ФАТУМ»