Людина, що знайшла своє обличчя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми вийшли з кімнати і пішли довгим покрученим коридором, освітленим електричними лампочками. По обидва боки в стінах ми бачили двері з великими номерами: 32, 33, 34… і напроти них: 12, 13, 14… Як у готелі або наркоматі.

Ми йшли досить довго, весь час завертаючи. Звідкись долинав рівний безперервний стугін. Десь працювали величезні машини. Ні, це більше схоже на завод!

Наш провідник несподівано зупинився біля дверей № 1 і постукав. Ми ввійшли у великий, засланий килимом кабінет з чудовими меблями. Я звернув увагу на те, що і в цьому кабінеті не було вікон. Стіни були заставлені шафами з книгами і обвішані технічними кресленнями. В кутку стояла вогнетривка шафа, а біля великої шведської конторки — обертова етажерка з папками. Біля конторки, освітлюваної лампою під зеленим абажуром, сидів бритий чоловік і щось писав. На столі задзвонив телефон. Чоловік узяв трубку.

— Алло! — і він щось коротко наказав невідомою мені мовою.

Потім він відкинувся на спинку обертового крісла і повернувся до нас обличчям. На ньому був сірий піджак і замість жилета сіра шерстяна фуфайка з гострим вирізом на грудях, з якого виглядав відкладний комірець і картатий галстук. Можна було подумати, що ми перебуваємо в кабінеті директора фабрики. Закінчивши оглядати костюм, я перевів погляд на обличчя іноземця і мимоволі скрикнув від здивування. Перед нами був англієць, якого ми витягли з болота.

Він також, очевидно, був здивований цією зустріччю.

— А, давні знайомі! — сказав він. — Сідайте.

Ми сіли біля столу. Деякий час англієць дивився на нас, ніби розмірковуючи, потім несхвально похитав головою і, постукавши об стіл креслярським косинцем, сказав:

— А ви все-таки не послухались моєї поради.

— І поки що живі, — зауважив я, намагаючись триматися невимушено.

— Поки що! — багатозначно відповів англієць. — Це чистісінька випадковість, що ви не розбилися, як яєчна шкаралупа…

Він побарабанив пальцями по столу і раптом швидко обернувся разом із сидінням крісла і заглибився в папери, немов забувши про нас. Настала досить гнітюча пауза. Потім він так само різко знову повернувся обличчям до нас.

— Ті, що йдуть за вітром, не повертаються! — одрубав він, повторюючи слова Ніколи, сказані мені. —Або вони вмирають раніше, або… тепер… Але ви врятували мені життя. Я в боргу перед вами і не хочу вашої смерті. Але… — англієць підняв палець догори. Потім знову повернувся впівоберта, щось швидко написав на аркуші паперу і запитав: — Як вас звуть і хто ви?

— Моє прізвище Клименко, Григорій Петрович. А його звуть Нікола.

Англієць ретельно записував мої відповіді, як судовий слідчий. Він запитав мене про вік, посаду, освіту, мету подорожі (це останнє цікавило його найбільше). Я не вважав за потрібне приховувати щось від нього.

— А можна знати, з ким я маю честь говорити? — запитав я, щоб трохи зрівняти наше становище.

Англієць якось фиркнув і кинув:

— Можна. Ви маєте честь говорити з містером Бейлі…

— Містер Бейлі? — здивовано перепитав я. — Той самий, що спорядив експедицію на «Арктиці»? Значить, ви не загинули?

— Для всіх, хто там, проти вітру, я загинув. Але для вас, як бачите… Ось що, містер… Калименко.

— Клименко, — поправив я.

Але містер Бейлі не міг правильно вимовити моє прізвище і повторив його по-своєму:

— Ви, містер Калименко, не вийдете звідси. Ви теж загинули для всіх, хто живе проти вітру. Ви метеоролог, це добре. Ви мені будете корисний. Треба зробити так, щоб вас не шукали ваші… товариші.

— Це неможливо. Як тільки стане відомо, що я пропав без вісті, розшукувати мене вийде ціла експедиція.

— О, ви дуже любите розшукувати людей, що пропали! — з іронією сказав Бейлі. — Своїх і чужих: Нобіле, Кулик, Горський…

Це здивувало мене. Очевидно, Бейлі знав усе, що робиться «проти вітру», тобто в усьому світі. Мабуть, він мав радіостанцію.

— Так, ми не звикли залишати без допомоги людину, яка потребує її,— відповів я з деякою запальністю.

— Дуже добре, — з тією ж іронією відповів Бейлі. — Але ми зробимо так, що вам не потрібна буде ніяка допомога. Не турбуйтесь. Я вже сказав, що збережу ваше життя. Але можна буде взяти ваш одяг, в якому ви подорожували, розірвати, закривавити його і кинути на шляху тих, хто розшукуватиме вас. Вас розірвали звірі. Кінець! Експедиція повернеться назад. Я не хочу, щоб сюди хтось приходив… Ви можете йти, — закінчив Бейлі, несподівано звертаючись до Ніколи.

І коли Нікола вийшов з кімнати, містер Бейлі встав, пройшовся по кабінету і сказав:

— Мені ще треба з вами поговорити.