— Значить, це рідкісний птах? — запитав мене канадець тоном мисливця, якого мало цікавить дичина з точки зору мистецтва.
— Дуже рідкісний, мій хоробрий друже. І особливо важко впіймати його живим. Навіть мертві, ці птахи являють собою надзвичайну цінність для торгівлі. Тому тубільці почали підроблювати їх, як підроблюють перли або ж діаманти.
— Як! — здивовано скрикнув Консель. — Підроблюють райських птахів?
— Так, Конселю!
— І пан знає, як це робиться?
— Знаю, Конселю! Під час літніх мусонів райські птахи втрачають своє чудове хвостове оперення. Підроблювачі пернатих підбирають ці пера, спритно прикріплюють їх до хвоста якої-небудь нещасної, навмисне спотвореної папуги, підфарбовують шви і “лакують” самого птаха. А далі ці витвори незвичайного мистецтва відправляються в європейські музеї і окремим аматорам.
— Ну й що ж! — зауважив Нед Ленд. — Хоч це і не справжній райський птах, а тільки його пір’я, я не вбачаю в такій підробці великого зла: адже птах все одно непридатний для їжі.
Таким чином, моя мрія стати володарем райського птаха здійснилася. Але мрії мисливця Неда про дичину залишалися марними. Проте десь о другій годині канадцеві пощастило підстрелити жирного лісового кабана з породи, яку тубільці називають “барі-утанг”. Тепер у нас було м’ясо справжньої чотириногої дикої тварини. Ясно, що дичина була зустрінута з захопленням. Нед Ленд пишався своїм влучним пострілом. Кабан упав замертво, як тільки його торкнулася електрична куля.
Канадець швидко здер з нього шкуру, випотрошив і вирізав півдюжини кращих кусків м’яса на вечерю. Потім полювання продовжувалося. Нед Ленд і Консель мали ще відзначитися в ньому.
Справді, пробираючись крізь хащі, два друга раптово сполохали стадо кенгуру, які почали тікати, високо підстрибуючи на мускулястих ногах.
Та хоч як швидко вони бігли, все ж електричні кулі наздоганяли їх.
— Ах, пане професоре, — закричав Нед Ленд, охоплений мисливським азартом, — яка це чудова дичина, особливо тушкована! Який запас харчів для “Наутілуса”! Два! Три! П’ять кенгуру на землі! І подумати тільки, що ми самі з’їмо все це м’ясо, а ті дурні з корабля навіть і не доторкнуться до нього.
Я думаю, що коли б канадець не забалакався від радості, він знищив би все стадо. А так довелося задовольнитися дюжиною цікавих сумчастих тварин з родини кенгурових, відділу двоутробних, як про це сповістив нам Консель.
Убиті кенгуру були малі на зріст. Вони належали до породи зайцеподібних кенгуру, які живуть переважно в дуплах дерев і відзначаються тим, що дуже швидко бігають, а м’ясо їх надзвичайно смачне.
Ми були дуже задоволені наслідками свого полювання. Збуджений Нед пропонував завтра знову повернутися на цей чудовий острів і знищити всіх його чотириногих, придатних для їжі. Але наступні події порушили всі його плани.
О шостій вечора ми знову повернулися на берег моря. Шлюпка стояла на своєму місці. “Наутілус”, схожий на довгий риф, виступав з хвиль на відстані двох миль од нас.
Нед Ленд, не гаючи часу, почав приготовляти обід. Він був майстром куховарської справи. Відбивні котлети з “барі-утанг”, засмажені на вугіллі, незабаром сповнили повітря привабливим ароматом.
Але я помічаю, що став схожим на нашого канадця, захопившись шматком смаженої поросятини! Хай мені читачі вибачають, так само як вибачив я Недові, і з тих самих причин!..
Одним словом, обід був чудовий. Два припутні доповнили наше рідкісне меню. Тісто саго, плоди хлібного і мангового дерев, півдюжини ананасів, кілька кокосових горіхів з гострим від бродіння соком викликали у нас веселий настрій. Я навіть підозрюю, що думки моїх достойних товаришів втратили необхідну ясність.
— А якщо ми сьогодні не повернемося на “Наутілус”? — раптом промовив Консель.
— Якщо ми не повернемося туди ніколи?.. — приєднав свій голос Нед Ленд.
Цієї миті до наших ніг упав камінь, обірвавши останні слова гарпунника.
РОЗДІЛ XXII
Блискавка капітана Немо
Не встаючи, ми подивилися в бік лісу. Моя рука зупинилася на півдорозі до рота. Нед Ленд перестав жувати.
— Камені не падають з неба, — вимовив Консель. — А коли це трапляється, то вони звуться аеролітами.
Другий камінь, дбайливо заокруглений, вибив з руки Конселя смачну ніжку припутня, зробивши цим його зауваження ще переконливішим.
Схопившись миттю на ноги і взявши рушниці, ми приготувалися відбити перший-ліпший напад.
— Невже це мавпи? — скрикнув Нед Ленд.
— Майже! — відгукнувся Консель. — Це дикуни!
— До шлюпки! — скомандував я, направляючись до моря.