— Еге-ге! — вигукнув Нед Ленд, багатозначно рухаючи щелепами.
— Гей, Неде! Що з вами? — скрикнув Консель.
— Слово честі! — відповів канадець, — я починаю розуміти принадність людожерства.
— Неде! Неде! Що ви говорите? — з комічним жахом сказав Консель. — Ви і людожер! Я тепер не відчуватиму себе в безпеці, живучи з вами в одній каюті. Мабуть, одного дня я прокинуся наполовину зжертим?
— Друже Консель, я вас дуже люблю, але не настільки, щоб з’їсти без крайньої потреби.
— Не вірю вам! — відповів Консель. — Рушаймо на полювання! Треба обов’язково добути якусь дичину, щоб задовольнити цього канібала. Інакше в один з найближчих ранків пан знайде самі кісточки свого слуги.
Так, обмінюючись жартами, ми заглибилися під темне склепіння лісу і протягом двох годин блукали по ньому.
Випадок допоміг нам: ми знайшли одну з найкорисніших рослин тропічного пояса, що дала нам дорогоцінну їжу, якої не було на кораблі.
Я говорю про хлібне дерево, у великій кількості поширене на острові Гвебороарі. Я незабаром помітив різновидність його, без насіння, якій малайці дали назву “ріма”.
Хлібне дерево відрізнялось од інших прямим стовбуром заввишки сорок футів. Його граціозно заокруглена вершина, утворена великим багатодольним листям, відразу впадала в очі. Це дерево дуже добре акліматизувалося на Маскаренських островах. З його зеленої гущавини звисали великі кулясті плоди завширшки один дециметр, укриті горбкуватими шестикутниками. Ця корисна рослина, яку природа дарувала безхлібним районам, не потребує ніякої обробки і дає плоди на протязі восьми місяців року.
Нед Ленд добре знав ці плоди. Під час своїх численних подорожей він їх уже куштував і непогано умів приготовляти. Їхній вигляд розпалив його апетит, і він уже не міг себе стримувати.
— Пане професоре, — звернувся він до мене, — я умру, якщо хоч трохи не поласую м’якушкою плодів цього дерева.
— Ласуйте, друже Нед, ласуйте, скільки вашій душі завгодно. Ми сюди для того і зайшли, щоб робити експерименти. Так давайте експериментувати!
— Для цього не потрібно багато часу, — відповів канадець.
Озброївшись запалювальним склом, він швидко розклав багаття з хмизу. Вогонь почав весело потріскувати. В цей час ми з Конселем назбирали плодів хлібного дерева. Деякі з них ще не встигли дозріти; їхня товста шкірка прикривала білу злегка волокнисту м’якоть. Зате інші, жовтуваті і драглисті, яких було значно більше, наче чекали, щоб їх зірвали.
В цих плодах зовсім не було кісточок. Консель приніс їх Недові з дюжину. Той поклав їх на розжарене вугілля, розрізавши перед цим на товсті скибочки. Роблячи це, він увесь час примовляв:
— Ви побачите, пане професоре, який смачний цей хліб!
— Особливо, якщо довгий час його не бачили, — додав Консель.
— Це навіть не хліб, — промовив канадець, — а вишукане печиво. Ви ніколи його не куштували, пане професоре?
— Ніколи, Неде.
— Ну що ж, готуйтеся покуштувати цю смачну страву. Не бути мені королем гарпунників, якщо ви не захочете другої порції!
За кілька хвилин той бік скибочок, що був на вогні, повністю обвуглився. Всередині з’явилася біла маса, щось подібне до ніжної хлібної м’якушки, смаком схожої на артишок.
Треба визнати, що хліб справді був чудовий, і я їв його з великою насолодою.
— На жаль, — промовив я, — навряд чи може ця м’якоть зберігатися у свіжому вигляді. Тому, мені здається, даремно брати запас цих плодів на борт.
— Що ви, пане професоре, — заперечив Нед Ленд. — Ви говорите про це як природознавець, а я діятиму як будочник. Конселю, назбирайте цих плодів! Повертаючись, ми їх візьмемо з собою.
— А як же ви їх зберігатимете? — запитав я канадця.
— Зроблю з їхньої м’якоті розчин тіста, яке може зберігатися дуже довго не псуючись. Коли ж я захочу його використати, я спечу на корабельній кухні. Незважаючи на дещо кислуватий присмак, хліб вам здасться прекрасним.
— Отже, Неде, я бачу, що до цього хліба нічого більше не треба…
— Навпаки, пане професоре, — заперечив канадець. — Нам потрібні ще фрукти або принаймні овочі.
— Що ж, давайте шукати фрукти і овочі.