— Капітане Немо, — сказав я, — ця зброя чудова, і діяти нею легко. Хотілося б швидше її випробувати. Але як ми спустимося на дно моря?
— Цієї миті, пане професоре, “Наутілус” зупинився на дні, на глибині десяти метрів, і ми можемо рушати.
— А як ми вийдемо?
— Ви зараз побачите.
Капітан Немо просунув голову у кулеподібний ковпак, Консель і я зробили те саме, причому канадець іронічно побажав нам доброго полювання. Комір куртки мав мідне кільце з гвинтовою нарізкою, до якого і пригвинчувалася металева каска. Крізь три отвори з товстими стеклами можна було, повертаючи голову в кулі, дивитися в усі боки. Тільки-но на наших спинах укріпили апарати Руквейроля, як вони одразу ж почали діяти, і я міг вільно дихати.
Повісивши на пояс лампу Румкорфа і взявши рушницю, я приготувався йти. Але в цьому важкому одязі, ніби прикутий до підлоги свинцевими підошвами, я, щиро кажучи, не міг зробити й кроку. Проте це було вже передбачено, бо я відчув, як мене вштовхнули в маленьку кабіну, суміжну з гардеробною. Моїх товаришів так само вштовхнули слідом за мною. Я почув, як зачинилися за нами двері, і нас огорнула глибока темрява.
За кілька хвилин сильний свист долинув до моїх вух. Я відчув, як холодна дрож пробігла по моєму тілу від ніг до голови. Очевидно, всередині судна відкрили кран і впустили зовні воду, яка заливала каюту, де ми були. За секунду відчинились інші двері, зроблені в борту “Наутілуса”. Ми опинилися в півсвітлі. А ще за хвилину вже йшли по дну моря.
Як мені описати враження, яке справила на мене ця прогулянка під водою? Слова безсилі розповісти про бачені мною чудеса! Коли навіть пензель художника не в змозі зобразити дивовижні ефекти водної стихії, то яке ж перо може передати їх!
Капітан Немо йшов попереду, а його товариш позаду нас на відстані кількох кроків. Консель і я йшли поряд один з одним, нібито була можливість обмінюватися словами крізь наші металеві шоломи. Я вже не відчував більше ваги одягу, взуття, резервуара з стиснутим повітрям і важкої кулі, в якій моя голова бовталась, як мигдалеве ядро в шкаралупі. Всі ці предмети, занурені у воду, втрачали частину своєї ваги, що дорівнювала вазі витиснутої ними рідини, і я готовий був благословляти цей фізичний закон, відкритий ще Архімедом, бо завдяки йому я не був уже більше бездіяльною масою, а мав відносно велику свободу рухів.
Світло, що осявало ґрунт на глибині до тридцяти футів під поверхнею океану, здивувало мене своєю яскравістю. Сонячне проміння легко проникало крізь водяну масу і знебарвлювало її. ясно бачив предмети на відстані ста метрів. Далі дно відливало ніжнми лазуровими відтінками, які вдалині переходили в синваті і зникали в безмежній темряві. Справді, вода, що оточувала мене, здавалася тим же повітрям, тільки щільнішим, ніж земна атмосфера, але не менш прозорим. Над собою я бачив спокійну поверхню моря.
Ми йшли по дрібному, гладенькому піску, не такому поборозненому, як на пляжах, де він постійно зберігає сліди хвиль. Це був сліпучий килим, справжній рефлектор, який з дивовижною силою відбивав сонячне проміння. От звідки походить те величезне сяяння, яке пронизує всі часточки рідини. Чи повірять мені, коли я скажу, що на глибині тридцяти футів я бачив так само ясно, як серед білого дня?
Протягом чверті години я йшов по сріблястому піску, всіяному невловимим пилом черепашок. Корпус “Наутілуса”, що вирізнявся, як довгастий підводний камінь, зникав потроху вдалині, але його прожектор повинен був, при настанні темряви в глибині води, полегшити нам повернення на борт корабля, поширюючи навкруги яскраве проміння. Яскравість цього проміння важко уявити тому, хто бачив на землі різкі білуваті смуги електричного світла. Там, у пилу, який насичує повітря, ці смуги здаються туманом, що світиться. А на морі і під водою смуги електричного світла передаються з незрівнянною частотою.
Ми все йшли і йшли, а величезна піщана рівнина здавалася безмежною. Я розсовував рукою рідинні завіски, що змикалися позаду мене, і сліди моїх кроків на піску одразу стиралися під тиском води.
Незабаром я помітив обриси кількох предметів, що ледве вимальовувалися вдалині, і впізнав чудові скелі, що поросли зоофітами найкращих зразків. Тут мене вразив світловий ефект, властивий лише рідинному середовищу.
Була десята година ранку. Сонячне проміння падало на поверхню хвиль під досить косим кутом і, заломлюючись у воді, ніби в призмі, забарвлювало краї скель, рослин, черепашок, поліпів сімома кольорами сонячного спектра. Це було чудове видовище, що відкривалося перед очима, справжній калейдоскоп, прекрасне поєднання кольорів червоного, зеленого, жовтого, оранжевого, фіолетового, синього, блакитного, одним словом, як на палітрі темпераментного художника! Як жаль, що я не міг поділитися з Конселем своїми враженнями і захопленнями! Я не вмів також обмінюватися думками з допомогою умовних знаків, як це робили капітан Немо і його товариш. Мені залишалося тільки говорити з самим собою, і я кричав у мідній кулі, що ховала мою голову, і, можливо, витрачав на ці захоплені вигуки більше ніж слід повітря.
Консель, так само як і я, був вражений чудесним видовищем. Очевидно, славний хлопець, побачивши зоофітів і молюсків, почав класифікувати їх. Усе дно було всіяне поліпами та голкошкірими. Різноманітні ізіди, корнуларії, що живуть самотньо, гілки окулін, відомих раніше під ім’ям “білого корала”, колючі фунгії, що мають форму шампіньйонів, анемони, прикріплені до ґрунту своїми щупальцями, — усі ці корали утворювали красивий квітник, поцяткований порпітами у вінчиках з лазурових щупалець. На піску сяяли морські зірки й астрофітони, — нібито зроблені руками наяд тонкі мережива, витончені гірлянди яких гойдалися від найменшого хвилювання, створюваного нашою ходою. Мені по-справжньому було жаль давити черевиками блискучі зразки молюсків, що тисячами були розсипані на ґрунті. Тут були концентричні гребінці, молотки, донацеї, справжні стрибаючі черепашки, троки, червоні шишаки, стромбуси, афізії та багато інших жителів невичерпного в своєму багатстві океану. Проте треба було йти, і ми пішли вперед, у той час як над нашими головами пливли загони фізалій, лазурові щупальця яких розвівалися за ними; опалові й ніжно-рожеві. медузи, оторочені по краях блакитними смужками, прикривали нас, як парасольки, від сонячного проміння, і, нарешті, пелагії, які освітили б нам шлях фосфоричним світлом, коли б ми йшли вночі.
Усі ці чудеса я бачив на відстані чверті милі, ледве зупиняючись, бо треба було поспішати за капітаном Немо, який знаками кликав мене. Незабаром характер ґрунту змінився. Піщана рівнина уступила місце шару в’язкого мулу, який американці називають “оазом” і який складається виключно з кременистих і вапнякових черепашок. Потім ми пройшли лужок водоростей, морських рослин, що буйно і густо зростали. Ці лужки, ніби встелені цупкою тканиною, своєю м’якістю могли суперничати з найпухнастішими килимами, витканими руками людини. Зелень простиралася не тільки у нас під ногами, але й над нашими головами. Легкі гірлянди морських рослин, що належать до численної родини водоростей, яких налічують до двох тисяч видів, перепліталися на поверхні води. Я дивився, як плавали довгі стрічки фукусів, одні кулеподібні, інші трубчасті, лауренції, кладостефи з тонким листям, лапчасті родоменії, схожі на віяла з кактусів. Я помітив, що зелені рослини трималися ближче до поверхні води, тоді як червоні були на середній глибині, а чорні й коричневі водорості наповнювали сади й квітники в найглибших шарах океану.
Водорості — справжнє чудо всесвітньої флори. До цієї родини належать одночасно найменші і найбільші рослини в світі. Поряд з найменшими рослинами, яких налічують до сорока тисяч на п’яти квадратних міліметрах, є водорості завдовжки до п’ятисот метрів.
Минуло вже години півтори, як ми покинули “Наутілус”. Наближався південь. Я помітив це по тому, що сонячне проміння почало падати перпендикулярно і не заломлювалося вже більше у воді. Чарівні кольори потроху зникали, і ізумрудні та сапфірові тони стиралися з нашого “небозводу”. Ми йшли розміреною ходою, і стукіт наших кроків об ґрунт лунав з незвичайною чіткістю. Найменші шуми передавалися з такою швидкістю, до якої наше вухо не звикло. Справді, вода краще проводить звук, ніж повітря, і він поширюється в ній учетверо швидше.
Тимчасом дно робилося дедалі похилішим. Світло набрало одноманітного забарвлення. Ми досягли глибини в сто метрів, витримуючи тиск десяти атмосфер. Але мій скафандр був так пристосований до цих умов, що я ніскільки не страждав від підвищеного тиску. Я відчував тільки деяке занепокоєння в суглобах пальців, але й це неприємне почуття швидко зникло. Що ж до втоми, яку повинна була викликати двогодинна прогулянка в цьому незвичному для мене вбранні, то я її не відчував. Підтримуваний водою, я йшов з незвичайною легкістю.
На глибині триста футів я ще міг бачити відблиски сонячного проміння, але вже ледве помітні. За яскравим світлом дня слідували червонуваті присмерки, щось середнє між днем і ніччю. Проте ми ще розрізняли дорогу, і не було ще потреби пускати в хід лампи Румкорфа.
Раптом капітан Немо зупинився. Він почекав, поки я приєднаюсь до нього, і вказав пальцем на якусь темну масу, що вирізнялася в тіні на близькій од нас відстані.
“Це ліс острова Креспо”, подумав я — і не помилився.
РОЗДІЛ XVIІ
Підводний ліс
Нарешті ми прибули до узлісся, безперечно одного з найкращих місць у величезних володіннях капітана Немо. Він вважав цей ліс своєю власністю і мав на нього такі самі права, які були в перших людей у перші дні існування світу. А втім, хто міг би заперечувати його права на цю підводну власність? Який інший, сміливіший піонер прибуде сюди з сокирою в руках розчищати дрімучі ліси?
Ліс острова Креспо складався з великих деревовидних рослин, і як тільки ми проникли під його величезні склепіння, я був вражений особливим розташуванням гілок, — розташуванням, якого я до того часу ще не бачив.
Жодна з травинок, що вкривали килимом ґрунт, і гілки, що росли на деревах, не згинались, не вигинались і не простягались у горизонтальній площині. Все піднімалося до поверхні океану. Навіть найтонші волокна й стрічки витягувалися прямо вгору, як залізні прутики. Фукуси й ліани внаслідок щільності навколишнього середовища росли вгору по строго перпендикулярній до поверхні моря прямій. Ці рослини були нерухомі, і коли я розсовував їх рукою, вони одразу ж повертались у попереднє положення. Тут панувала вертикальність.
Незабаром я звик до такого дивного розташування, так само як і до відносної темряви, що оточувала нас. Ґрунт лісу був усіяний гострим камінням, якого важко було уникнути.
Підводна флора здалась мені досить багатою, навіть багатшою за флору під тропічними поясами, бо там витвори її менш численні. В перші хвилини я мимоволі змішував рослинне царство з тваринним, приймаючи зоофітів за гідрофіти, а тварин за рослини. Та й як було тут не помилитися? Фауна і флора в підводному світі так близько стикаються одна з одною!
Я помітив, що всі витвори рослинного царства штучно приліплювалися до ґрунту, а не росли з нього. Позбавлені коріння, вони вимагають від ґрунту не життєвих соків, а тільки шукають у ньому точку опори, і тому їм байдуже, стоять вони на піску чи на черепашках, на твердих останках тварин чи на камінні. Ці рослини зобов’язані своїм існуванням воді, яка їх підтримує і годує. Здебільшого вони замість листя випускають маленькі, вигадливої форми пластинки; забарвлення їх обмежувалося відомою гамою кольорів — рожевий, червоний, зелений, оливковий, рудий і коричневий. Я знову побачив тут, але вже не засушені, як у гербаріях “Наутілуса”, падіни у вигляді розпущених віял, які, здавалось, очікували легкого вітерцю, яскраво-червоні церамії, ламінарії, що витягували молоді, їстівні паростки, ниткоподібні й гнучкі нереоцістеї, що розквітають на висоті п’ятнадцяти метрів, букети ацетабулій, стебла яких робляться товщими вгорі, та багато інших морських рослин, що не мали квітів. “Цікава аномалія примхливої стихії, - сказав один дотепний натураліст, — тут царство тварин цвіте, а рослинне царство ніколи не дає квітів”.