— Коли ви перебуваєте на глибині тисячі метрів, то стінки “Наутілуса” зазнають тиску ста атмосфер. Якщо ж ви цієї миті захочете спорожнити запасні резервуари, щоб полегшити судно і піднятися на поверхню, то, очевидно, ваші насоси повинні подолати тиск ста атмосфер, який дорівнює ста кілограмам на один квадратний сантиметр. Для цього потрібна сила…
— …яку може дати тільки електрика, — поспішив сказати капітан Немо. — Я вам повторюю, пане професоре, що динамічна потужність моїх машин майже безмежна. Насоси “Наутілуса” мають дивовижну силу, і ви повинні були в цьому переконатися, коли стовпи води потоком полилися на “Авраама Лінкольна”. А втім, я користуюся запасними резервуарами тільки для того, щоб досягти середньої глибини — від тисячі п’ятсот до двох тисяч метрів, і це з метою зберегти машини. А коли до мене приходить фантазія відвідати глибини океану — на дві-три милі нижче поверхні води, — то я вдаюся до маневрів складніших, але не менш надійних.
— Яких, капітане?
— Для цього я, природно, повинен розповісти вам, як управляється “Наутілус”.
— Мені не терпиться довідатися про це.
— Щоб повертати судно праворуч, ліворуч, щоб, одним словом, вести його в горизонтальній площині, я користуюся звичайним стерном з широкою лопаттю, укріпленим позаду, під кормою. Це стерно приводиться в рух з допомогою штурвала і штуртросів. Але я можу також направляти “Наутілус” знизу вверх і зверху вниз у вертикальній площині з допомогою двох похилих рулів, прикріплених до бортів біля ватерлінії. Рулі ці рухливі, можуть набирати будь-якого положення і приводяться в рух зсередини судна з допомогою сильних важелів. Якщо ці рулі розміщені паралельно судну, то воно рухається паралельно. Коли ж вони нахилені, то “Наутілус” залежно від кута нахилу і під ударом свого гвинта або заглиблюється по діагоналі, довжина якої повністю залежить від мого бажання, або піднімається по тій же діагоналі. А якщо я захочу швидше повернутися на поверхню, я зупиняю гвинт; тиск води піднімає “Наутілус” вертикально, як кулю, наповнену воднем, і судно швидке злітає на повітря.
— Браво, капітане! — вигукнув я. — Але яким чином штурман розрізняє шлях під водою?
— Штурман сидить у скляній каюті, яка утворює виступ на верхній частині корпусу “Наутілуса” і ілюмінатори якої мають сочевицеподібні шибки.
— Стекла, спроможні витримувати отакі тиски?
— Звичайно. Кришталь, крихкий при падінні, має, проте, значну міцність. При дослідах рибної ловлі з допомогою електричного світла, проведених у 1864 році в Північному морі, виявилося, що кришталеві пластинки завтовшки тільки сім міліметрів витримували тиск шістнадцяти атмосфер, пропускаючи водночас сильне теплове проміння. А стекла, якими користуюсь я, завтовшки в центрі не менше двадцяти одного сантиметра, тобто в тридцять разів товщі за згадані.
— Згоден, капітане. Але, нарешті, для того щоб бачити, треба, щоб світло розсіювало темряву, і я запитую себе, яким чином у темних глибинах води…
— Позаду каюти штурмана міститься сильний електричний рефлектор, проміння якого освітлює воду на півмилі вперед.
— Браво, тричі браво, капітане! Тепер мені зрозуміле те фосфоресціювання уявного нарвала, яке так інтригувало вчених! До речі, я хотів би довідатися, чи випадково сталося зіткнення “Наутілуса” з “Шотландією”, яке наробило стільки шуму?
— Зовсім випадково, професоре. Я плив на глибині двох метрів, коли сталося зіткнення. А втім, я помітив, що воно не мало ніяких неприємних наслідків.
— Ніяких, капітане. А ваша зустріч з “Авраамом Лінкольном”?
— Пане професоре, мені було шкода одного з кращих кораблів американського флоту, але на мене нападали, і я мусив захищатися. Проте я обмежився тим, що позбавив фрегат можливості шкодити мені, - йому неважко буде полагодити свої пошкодження в найближчому порту.
— О капітане, — вигукнув я з переконливістю, — ваш “Наутілус” справді чудове судно!
— Так, пане професоре, — промовив з помітним хвилюванням капітан Немо, — і я люблю його як плоть від плоті моєї! Якщо на ваших суднах, що підлягають усім небезпекам океану, скрізь відчувається небезпека, якщо перше враження, яке справляє море, є почуття безодні, як висловився голландець Янсен, то на борту “Наутілуса” серце людини може бути зовсім спокійне. Не доводиться боятися сплющення від тиску, бо подвійний корпус цього судна міцний, як залізо; немає оснащення, яке псувалося б від бокової або кільової качки; немає парусів, які заносило б вітром; немає котлів, які розривала б пара; нічого боятися пожежі, бо судно зроблене з листового заліза, а не з дерева; немає вугілля, запас якого може вичерпатися, бо судно рухає електрика; немає небезпеки зіткнення, бо “Наутілус” плаває у водних глибинах; немає бур, з якими треба було б боротися, бо на глибині кількох метрів під водою він знаходить найповніший спокій. От, професоре, що таке справжній корабель. І якщо правда, що інженер завжди більше вірить у своє судно, ніж конструктор, а конструктор більше, ніж капітан, то ви зрозумієте, як безмежно довіряю я “Наутілусу”, тому що я одночасно і капітан його, і конструктор, і інженер!
Капітан Немо говорив з величезним захопленням. Вогонь, що горів в його очах, і жвавість рухів зовсім змінили його. Так, він любив свій корабель, як батько любить свою дитину!
Але у мене виникло ще одне питання, можливо нескромне, і я не втримався від того, щоб не поставити його.
— Отже, ви інженер, капітане?
— Так, пане професоре, — відповів він мені, - я вчився в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку, коли ще був жителем на землі.
— Але як ви могли побудувати таємно цей чудовий “Наутілус”?
— Кожна з його частин, пане Аронакс, робилася в різних куточках земної кулі, причому заводам указувалося вигадане призначення їх. Кіль “Наутілуса” був викуваний на заводах Крезо у Франції, вісь гвинта — у Пена і К° в Лондоні, листове залізо для корпусу — у Лерда в Ліверпулі, гвинт — у Скотта в Глазго. Резервуари були зроблені у Кайля і К° в Парижі, машина — у Крупна в Пруссії, таран — у майстернях Мотали в Швеції, вимірювальні прилади — у братів Гарт у Нью-Йорку і т. д. Кожний з цих поставників одержав мої креслення, підписані різними іменами.
— Але коли всі оці частини були зроблені, їх треба було зібрати, змонтувати?
— Пане професоре, я побудував собі верф на одному пустинному острові у відкритому океані. Там навчені мною робітники, мої вірні товариші, і я зібрали наш “Наутілус”. Коли робота була закінчена, вогонь знищив усі сліди нашого перебування на цьому острові, і, коли б я міг, я висадив би в повітря і самий острівець.
— У такому разі треба гадати, що вартість цього судна величезна.
— Пане Аронакс, звичайний броненосний корабель коштує тисячу сто двадцять п’ять франків за кожну тонну ваги. Мій “Наутілус” важить тисячу п’ятсот тонн. Отже, він коштує мільйон шістсот вісімдесят сім тисяч франків, або два мільйони разом з обладнанням і не менше чотирьох-п’яти мільйонів разом з усіма творами мистецтва і колекціями, які є на ньому.
— Останнє запитання, капітане Немо.
— Будь ласка, пане професоре.