20 000 льє під водою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Однак ми знаємо, це безперечно, що воно може пересуватися з величезною швидкістю. А через те що потрібна машина, щоб рухати його, і механік, щоб управляти машиною, то звідси я роблю висновок… що ми врятовані.

— Гм! — вимовив Нед нерішуче.

Цієї миті, ніби на підтвердження моїх слів, якесь клекотіння почулося позаду цього дивного судна, і воно, очевидно кероване гвинтом, почало рухатися. Ми ледве встигли учепитися за верхню частину, що виступала з води приблизно на вісімдесят сантиметрів. На превелике щастя, його швидкість не була надмірною.

— Поки воно пливе горизонтально, — пробурмотів Нед Ленд, — мені нічого сказати. Але якщо воно здумає зануритися, я не дам і двох доларів за свою шкіру!

Канадець міг би запропонувати за неї ще менше. Очевидно, треба було за всяку ціну налагодити зв’язки з тими істотами, які перебували всередині машини. Я шукав на її поверхні який-небудь отвір, якийсь підйомний щит, або люк, як кажуть моряки; але ряди заклепок, що міцно скріпляли листи заліза, були скрізь однакові.

До того ж місяць на той час зайшов і залишив нас у глибокій темряві. Треба було дочекатися дня, щоб знайти засоби проникнути всередину цього підводного судна.

Отже, наше врятування залежало єдино від примхи таємничих стернових, які управляли цим судном, і якщо вони зануряться, ми загинули. Коли ж цього не станеться, то я не сумнівався в можливості налагодити стосунки з ними. І справді, якщо вони не добували собі повітря, то їм потрібно час од часу повертатися на поверхню океану, щоб поновити запас його. А звідси — необхідність існування отвору, через який повітря проникає всередину судна.

Щождо надії бути врятованими капітаном Фарагутом, то від неї слід було відмовитись остаточно. Нас тягло на захід, і я вважав, що наша швидкість, відносно помірна, досягала дванадцяти миль на годину. Гвинт бив по хвилях з математичною точністю, час од часу високо викидаючи воду, що сяяла фосфоричним блиском.

Близько четвертої ранку швидкість судна зросла. Ми насилу трималися на палубі судна; хвилі били по нас з усієї сили. На щастя, Нед знайшов під рукою широке якірне кільце, прикріплене до верхньої частини залізної стіни, і нам удалося міцно вчепитися за нього.

Нарешті ця довга піч минула. Я не можу тепер повністю пригадати всі свої враження. Запам’яталася добре тільки одна подробиця. Коли на деякий час море ставало спокійним і вітер затихав, мені здавалося, що до мене долинали якісь невиразні звуки, ледве вловима гармонія, віддалені акорди. Що за таємниця була в цьому підводному плаванні, яку весь світ марно старався розгадати? Які істоти жили на цьому дивному судні? Який механізм дозволяє йому пересуватися з такою дивовижною швидкістю?

Настав день. Ранковий туман оповив нас, але й він незабаром розвіявся. Я вирішив був уже почати уважно оглядати корпус, верхня частина якого утворювала щось на зразок горизонтальної платформи, коли відчув, що судно починає потроху занурюватися.

— Ах, сто чортів! — закричав Нед Ленд, гупаючи ногою по дзвінкому залізу. — Відчиніть же кінець кінцем, малогостинні мореплавці!

Але важко було, щоб хтось почув нас в оглушливому шумі, утворюваному гвинтом. На щастя, судно припинило занурюватися.

Раптом із середини долинув стукіт поквапливо відсовуваних засувів. Потім піднялася кришка люка, з’явилася людина, якось чудно скрикнула і миттю зникла.

За кілька хвилин з’явилися вісім здоровенних молодців з закритими обличчями і мовчки потягли нас усередину своєї грізної машини.

РОЗДІЛ VIII

“Рухомий у рухомому”

Це так грубо вчинене захоплення нас здійснилося з блискавичною швидкістю. Ні мої товариші, ні я не встигли навіть опам’ятатися. Я не знаю, що відчували вони, коли їх тягли в цю плавучу тюрму, а в мене холодний дріж пробіг по всьому тілу. З ким ми мали справу? Безперечно, з якимись піратами, що використовували море по-своєму.

Тільки-но вузька кришка люка зачинилася за мною, як мене оповила глибока темрява. Мої очі, звиклі до денного світла, не могли нічого розрізнити. Я відчував, що ступаю голими п’ятами по залізних східцях. Нед Ленд Консель, яких теж міцно тримали, ішли за мною. Біля підніжжя сходів відчинилися двері і відразу ж дзвінко зачинилися за нами.

Ми залишилися самі. Де? Я не міг ні сказати, ні навіть уявити цього. Навкруги було темно, настільки темно, що й через кілька хвилин мої очі не могли ще вловити жодного з тих невиразних променів, що мигтять навіть у найглупіші ночі.

Тимчасом Нед Ленд, розлючений таким поводженням, дав волю своєму обуренню.

— Тисяча чортів! — кричав він. — Оці люди в своїй гостинності гірші від каледонських дикунів! Не вистачає тільки, щоб вони виявилися ще людожерами! Це мене не здивувало б, але заявляю, що добровільно не дам себе з’їсти.

— Заспокойтеся, Друже Нед, заспокойтеся, — незворушно промовив Консель. — Не гарячіться завчасно. Ми ще не на сковорідці!

— Не на сковорідці, так, — відказав канадець, — але вже в печі — це напевне! Тут досить темно. На щастя, ніж зі мною, і я достатньо бачу, щоб ним скористатися. Перший з цих бандитів, хто підніме на мене руку…

— Не хвилюйтеся, Неде, — сказав я гарпунникові, - не будемо наражатися на небезпеку безкорисною гарячковістю. Хтозна, можливо нас підслуховують. Спробуємо краще довідатися, де ми перебуваємо.

Я пішов навпомацки і за п’ять кроків уперся в стіну, оббиту листовим залізом. Потім, обернувшись, наштовхнувся на дерев’яний стіл, біля якого стояло кілька табуреток. Підлога цієї тюрми була вкрита щільною циновкою, що заглушувала шум кроків. На голих стінах не було помітно й сліду вікон чи дверей. Консель, який ішов уздовж стіни в протилежному напрямку, зустрівся зі мною, і ми повернулися на середину каюти, що була двадцять футів завдовжки і десять завширшки. Що ж до її висоти, то навіть Нед Ленд, незважаючи на свій високий зріст, не міг дотягтися рукою до стелі.

Минуло вже півгодини, а становище наше не змінилося. Раптом замість глибокої темряви в нашій тюрмі з’явилося яскраве світло, що засліпило нам очі. З його білизни й яскравості я впізнав те електричне світло, яке ніби фосфоресціюючим ореолом оточувало підводний корабель. Я на мить мимоволі заплющив очі, а потім, розплющивши їх, побачив, що світло струмує з матової півкулі, прикріпленої до стелі каюти.

— Нарешті й тут стало світло! — вигукнув Нед Ленд, який з ножем у руці стояв в оборонній позі.

— Так, — відповів я, пробуючи жартувати, — але становище наше залишається все-таки темним.

— Нехай пан набереться терпіння, — сказав байдужий Консель.