20 000 льє під водою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Прокляття! — крикнув капітан Фарагут.

Полювання почалося знову, і капітан, нахилившись до мене, сказав:

— Я переслідуватиму звіра доти, поки фрегат не злетить у повітря!

— Правильно, — відповів я. — Ви маєте рацію! Можна було сподіватися, що тварина знесилиться, що вона не буде такою байдужою до втоми, як парова машина. Але нічого подібного. Години минали, а вона не виявляла ніяких ознак утоми.

Однак треба сказати до честі “Авраама Лінкольна”, що він боровся з невтомною впертістю. Я гадаю, що цього злощасного дня, 6 листопада, він пройшов відстань принаймні в п’ятсот кілометрів. Але настала ніч і оповила темрявою схвильований океан.

Тоді я подумав, що наша експедиція закінчилася і що ми ніколи вже не побачимо цієї фантастичної тварини. Проте я помилився.

О десятій годині п’ятдесят хвилин вечора електричне світло з’явилося знову на відстані трьох миль під вітром од фрегата, таке ж чисте й сильне, як і минулої ночі.

Нарвал здавався нерухомим. Можливо, втомившись за день, він спав, погойдуючись на хвилях? Капітан Фарагут вирішив скористатися з зручної нагоди.

Він віддав розпорядження. “Авраам Лінкольн” рушив малим ходом уперед обережно, щоб не розбудити свого противника. Нерідко трапляється зустрічати у відкритому океані міцно сплячих китів, на яких можна тоді нападати з успіхом, і Нед Ленд загарпунив не одну з таких тварин під час їхнього сну. Канадець знову зайняв свій пост на носі.

Фрегат підійшов безшумно і зупинив машину на. відстані двох кабельтових од тварини. Судно тепер рухалося тільки по інерції. На борту всі затамували подих. Глибока тиша запанувала на палубі. Ми були на відстані менш як сто футів од яскравого овала, світло якого все посилювалось і сліпило наші очі.

Цієї хвилини, схилившись над поручнями бака, я побачив під собою Неда Ленда, який учепився однією рукою за канат, а другою тримав свій страшний гарпун. Ледве двадцять футів відділяли нас од нерухомої тварини.

Раптом його рука з силою розігнулася, і гарпун полетів. Я почув дзвін, ніби від удару об тверде тіло.

Електричне світло миттю погасло, і два величезних стовпи води ринули на палубу фрегата, з швидкістю потоку перекидаючи людей і ламаючи все на своєму шляху.

Пролунав страшний тріск, і, не встигши схопитися за поручні, я вилетів за борт.

РОЗДІЛ VII

Кит невідомої породи

Хоч я був застуканий зненацька несподіваним падінням, усе ж виразно запам’ятав свої відчуття.

Спочатку мене потягло на глибину приблизно двадцяти футів. Я добре плаваю, хоч не претендую на те, щоб зрівнятися з такими майстрами, як Байрон і Едгар По, і тому при зануренні не розгубився. З силою двічі вдаривши ногами, я виплив на поверхню океану.

Першою моєю турботою було відшукати очима фрегат. Чи помітив екіпаж моє зникнення? Чи повернувся “Авраам Лінкольн”? Чи спустив капітан Фарагут шлюпку на воду? Чи можу я сподіватися на врятування?

Хоч навкруги було дуже темно, я все-таки розрізнив чорну масу, яка зникала на сході і сторожові вогні якої поступово згасали, віддаляючись. Це був фрегат. Я відчув себе загубленим.

— До мене! До мене! — кричав я, щосили пливучи в напрямі до “Авраама Лінкольна”.

Одяг заважав мені. Він намок і прилипав до тіла, паралізуючи мої рухи. Я тонув. Я задихався.

— До мене!

Це був останній мій крик. Рот мій наповнився водою. Я відчайдушно почав борсатися, почуваючи, що мене тягне в безодню.

Раптом сильна рука схопила мене за одяг; я відчув, що мене з силою витягають на поверхню води, і почув, так, почув слова, вимовлені над моїм вухом:

— Якщо пан захоче спертися на моє плече, то йому буде легше плисти.

Я схопив однією рукою руку мого вірного Конселя.

— Це ти! — сказав я. — Ти!

— Я, — відповів Консель, — до послуг пана.

— Значить, поштовх скинув тебе в море в той самий час, що й мене?

— Ні. Але, перебуваючи на службі в пана, я послідував за ним.