20 000 льє під водою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Славному хлопцеві цей вчинок здавався цілком природним!

— А фрегат? — запитав я.

— Фрегат? — відповів Консель, перевертаючись на спину. — Я думаю, що пан добре зробить, коли не дуже розраховуватиме на нього.

— Що ти говориш?

— Я кажу, що в ту мить, коли я кидався у море, я чув, як вахтовий матрос крикнув: “Гвинт і стерно зламані!”

— Зламані?

— Так, зламані зубом чудовиська. Я думаю, що “Авраам Лінкольн” зазнав тільки цієї аварії. Але ця обставина для нас дуже прикра: ним не можна більше управляти.

— Значить, ми загинули!

— Можливо, — відповів спокійно Консель. — Проте ми маємо в своєму розпорядженні ще кілька годин, а за кілька годин можна багато зробити.

Незворушна холоднокровність Конселя підбадьорила мене. Я поплив з новою силою; але одяг, що зробився важким, як свинець, заважав рухатися, і я насилу тримався на воді. Консель помітив це.

— Може, пан дозволить мені розрізати на ньому одяг? — сказав він.

І, просунувши ніж під мій одяг, він швидко розпоров його зверху донизу і легко звільнив мене від нього, в той час як я підтримував його на воді.

В свою чергу я зробив Конселю таку саму послугу, і ми продовжували плисти поруч.

Проте становище наше не стало від цього менш жахливим. Можливо, наше зникнення не було помічене, а коли й помітили, то фрегат, залишившись без стерна, не міг прийти до нас проти вітру. Ми могли розраховувати тільки на його шлюпки.

Консель обміркував спокійно це припущення і склав план дій. Дивна натура! Цей флегматичний хлопець почував себе як удома.

Отже, через те що наш єдиний план на врятування залежить від зустрічі з шлюпками “Авраама Лінкольна”, ми повинні протриматися на воді якнайдовше. Я вирішив тоді розподілити наші сили так, щоб не витрачати їх одночасно; і от як ми зробили: поки один з нас лежав на спині, схрестивши руки і витягнувши ноги, другий у цей час плив і підштовхував його вперед. У цій ролі буксира ми змінювали один одного кожні десять хвилин. Таким чином, ми могли протриматися на воді протягом кількох годин, можливо до ранку.

Слабка надія! Але без надії не може жити людське серце. До того ж нас було двоє. Нарешті, я стверджую, — хоч це здається неймовірним, — що коли б я навіть намагався знищити в собі будь-яку мрію, коли б захотів “утратити надію”, то не зміг би цього зробити!

Зіткнення фрегата з нарвалом сталося близько одинадцятої вечора. Отже, я розрахував, що нам треба було протриматися до сходу сонця вісім годин. З перепочинками це було цілком можливо. Море було досить спокійне і втомлювало нас мало. Часом я старався проникнути поглядом у густу темряву, що порушувалася тільки фосфоричним блиском, який з’являвся на поверхні води при наших рухах. Я дивився на сяючі хвилі, які розбивались об мою руку і світла поверхня яких рябіла синюватими плямами. Ми нібито купались у ртутній ванні.

Близько години ночі я відчув крайню втому. Мої руки й ноги зводило від сильних судорог. Консель повинен був підтримувати мене, і турбота про наше врятування лягала на нього одного. Я почув незабаром, як бідний хлопець почав часто і важко дихати: було ясно, що й він недовго витримає.

— Покинь мене! Покинь! — сказав я йому.

— Покинути пана? Ніколи! — відповів він. — Я розраховую потонути раніше, ніж пан.

Цієї миті місяць з’явився з-за темної хмари, яку вітер гнав на схід. Поверхня моря засяяла під його промінням. Це благодійне світло оживило наші сили. Я підняв голову, обвів очима весь обрій і побачив фрегат. Він перебував на відстані п’яти миль од нас і здавався темною, ледве помітною масою. Жодної шлюпки не було поблизу.

Я хотів кричати. Але хто міг почути на такій відстані! Мої розпухлі губи не могли вимовити жодного звуку. Консель ще міг сказати кілька слів, і я чув, як він повторював:

— Сюди! До нас!

Зупинившись на мить, ми прислухались. І раптом — що це? Чи шуміло у мене у вухах від сильної напруги, чи щось інше, але тільки мені здалося, що якийсь крик відповів на крик Конселя.

— Ти чув? — прошепотів я.

— Так, так!

І Консель послав у простір новий крик відчаю.

Цього разу не було ніякого сумніву! Людський голос відповів нам. Чи був це голос якогось нещасливця, покинутого серед океану, чи якої іншої жертви удару, завданого кораблю? А може, шлюпка фрегата кликала нас у темряві?

Зробивши величезне зусилля і спершись на моє плече, в той час як я крайнім напруженням старався утриматися на воді, Консель наполовину висунувся з води і відразу ж упав знесилений.