Остання збірка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Час минув, — сказав Флайн. — Бажаю удачі. Колінз закрив очі.

Коли він відкрив їх знову, то побачив перед собою відкриту рівнину, оперезану пасмом скелястих гір. Крижаний вітер шмагав його обличчя, небо було сіро-сталевим.

Поруч стояв якийсь обірванець.

— Тримай, — сказав він, подаючи Колінзові кирку. Що це таке?

— Кирка, — терпляче роз'яснив чоловік. — А он там — кар'єр, де ми з тобою та багатьма іншими будемо видобувати мармур.

— Мармур?

— Авжеж. Завжди знайдеться ідіот, якому потрібен мармуровий палац, — з кривою посмішкою відповів чоловік. — Можеш звати мене Янг. Якийсь час ми працюватимемо разом.

Колінз тупо поглянув на нього.

— І як довго?

— Порахуй сам, — сказав Янг. — Платять тут п'ятдесят кредитів на місяць, працюватимеш, поки не відробиш свій борг.

Кирка випала з Колінзових рук.

Вони не мають права так чинити! Корпорація «Утилізатор» повинна зрозуміти свою помилку! Це їхня провина, що машина потрапила в минуле. Вони не можуть цього не усвідомлювати.

— Усе це — жахлива помилка! — сказав Колінз.

— Ніяка не помилка, — заперечив Янг. — У них великий дефіцит робочої сили. Набирають, де прийдеться. Ходімо. Першу тисячу років важко, а потім звикнеш.

Колінз рушив слідом за Янгом, потім спинився.

— Першу тисячу років? Я стільки не проживу!

— Проживеш! — запевнив його Янг. — Ти ж одержав безсмертя. Хіба забув?

— Так, одержав. — Він замовив його як раз перед тим, як вони забрали в нього машину. А можливо, це вони забрали машину лише після того як він побажав безсмертя?

Раптом Колінзові спала на думку одна дивна річ. У тому рахунку, який йому показував Флайн, безсмертя не фігурувало.

— А скільки вони нарахували мені за безсмертя? — запитав він.

Янг подивився на нього й розсміявся.

— Не будь наївним, хлопче. Пора б уже тобі все зрозуміти. — Він підштовхнув Колінза в напрямі кар'єру. — Певна річ, це вони дають задарма.

Нічні страхіття

Прокидаючись, вона почула свій крик і зрозуміла, що кричала, напевно, уже довгі секунди. У кімнаті було прохолодно, але все її тіло вкривав піт; його краплі стікали по обличчю та плечах на нічну сорочку. Спина й простирадло під нею були вологі від поту.

Вона одразу затремтіла.

— З тобою все гаразд? — запитав чоловік.

Кілька секунд вона мовчала, не маючи сил відповісти. Охопивши руками коліна й підтягнувши їх до живота, намагалася угамувати тремтіння. Чоловік темною масою лежав поруч, довгий темний циліндр на тлі білого простирадла, що слабо виблискувало у світлі місяця. Поглянувши на нього, вона знову затремтіла.

— Може, увімкнути світло? — запитав він.

— Ні! — різко мовила вона. — Не ворушися... будь ласка! Після її слів чулося лише рівномірне цокання годинника, але й воно чомусь видавалося лиховісним.

— Знову?