Берсеньєв уважно дивився, напружено думав і нарешті сказав:
— Думаю, ми тут маємо справу з тим же тепловим пристроєм… Адже ми теж випромінюємо якусь невидиму енергію. Найімовірніше, вона і вмикає тут світло. Вона ж діє і на екрани з живими портретами… А втім, може, це й не так… Не знаю…
— Так чи не так, а нам треба проробити те, що робила білява красуня… — сказав Майгін і осміхнувся. — Ми зараз не кращі за мавп, які повторюють усі маніпуляції зоолога, що їх вивчає…
— Треба спуститися вниз, — резюмував Берсеньєв.
Петя знову зазирнув у нішу.
— Якщо це електричний ліфт, то де ж кнопки?
Але Майгін уже вирішив:
— Треба пошукати. Підземний замок ми знайшли, привиди в ньому бачили, потайні, двері і підземний хід виявили. Все відбувається, як у середньовічних рицарських романах. Будемо ж безстрашними рицарями до кінця і спустимось у це похмуре підземелля,
— Я спускатимусь першим, — рішуче заявив Петя.
— Будь ласка! — погодився Майгін. — Але спочатку треба знайти таємничу кнопку…
Він зробив крок уперед, ніша знову освітилася яскравим фосфоресціюючим вогнем, і як тільки Майгін ступнув на її підлогу, одразу ж почав повільно спускатися. Петя хотів було плигнути слідом за Майгіним, але Берсеньєв схопив його за руку… Нахилившись, вони мовчки стежили за молодим геологом.
Майгін спустився на глибину майже трьох сажнів, потім «ліфт» зупинився. Оглянувшись, Майгін побачив, що він у великій кімнаті з безліччю полиць, заставлених якимись ящиками. Майгін вийшов з «ліфта» і пішов уздовж полиць. Висунувши один ящик, він побачив у ньому різноколірні коржики, точнісінько такі, як ті, що виніс звідси залізний Уру.
— Андрію Гавриловичу! — гукнув зверху Петя.
— Егей! — озвався Майгін.
— Ну, що там?
— Велика кімната! Це, мабуть, продовольчий склад, у ящиках якісь коржики!
— А Нене там?
— Нема нікого! Тут далі є ще кімната! Я зараз!.. — глухо долетіло вже звідкись здалеку.
Майгін, певно, віддалявся.
Минули дві томливі хвилини, потім ще дві, потім п’ять хвилин… Знизу не долинало ні звуку.
— Андрію Гавриловичу! — покликав Петя.
— Андрію! — загудів Берсеньєв, нахилившись над люком.
Ніхто не озивався.
— Клавдію Володимировичу! З ним щось трапилось! Треба взяти вірьовку, я спущуся вниз… Ми повинні йому допомогти, — хвилюючись, сказав Петя.
— Не думаю, щоб тут була якась пастка, — заперечив Берсеньєв. — Можливо, там довгі переходи. Андрій, певне, шукає хлопчика.
— А що як він заблудив?
— Тоді спустимося ми. А поки що почекаємо.
Минуло ще хвилин п’ятнадцять, протягом яких Петя п’ятнадцять разів поривався стрибнути вниз. Берсеньєв стримував його. Нарешті почулися віддалені голоси. Саме голоси, а не один голос. Внизу хтось розмовляв, наближаючись до люка. Тут навіть спокійний Берсеньєв не витримв і закричав над люком:
— Андрію! Це ви, Андрію?
— Ого-го! — долинуло знизу. — Це ми-и!