— У кулях світиться газ. Його безперервне свічення підтримує якесь невичерпне джерело енергії. Можливо, джерело енергії тут одне, діє воно без проводів, на відстані, і живить усі механізми: лампи, білі дзеркала «саркофагів», підйомники, двері, повітроочисні машини… Що це за «вічний двигун»?.. Важко сказати. Але якщо вже аналізувати тут усе, то, мабуть, без фантазії не обійтись… Мені здається, що «вічний рух» тут підтримує якийсь невідомий нам вид енергії, можливо — внутріатомна енергія. Оце і все.
Костянтинов кивнув. Очі його блищали.
— Ви, Майгін, — обернувся він до молодого геолога. Майгін неквапливо наповнив свою склянку.
— Я спостерігав різні побутові сценки за допомогою свого і трьох знайдених тут «ілюзіонів», — сказав він. — Усе це, очевидно, дрібні і незрозумілі мені дільця колишніх мешканців підземного міста. Одна сцена здалася мені цікавою. Дія відбувалася в обсерваторії. Хтось, певно, астроном, розглядав зоряне небо, але, уявіть собі, не в телескоп, а у величезному дзеркалі. Звідси, між іншим, висновок: значить, ці лампи вони вміли гасити, коли місто було на поверхні. Інакше як би вони спостерігали нічне небо при такому освітленні? — Майгін сьорбнув «вітна». — Я астрономію пам’ятаю лише з гімназії, а це дуже мало, але мені здається… Взагалі, мені здається, що в цьому дзеркалі відбивалася не маленька ділянка неба, а ціла півкуля. Проекція цілої півкулі небесної сфери. Начебто спостереження велися з високої гори або… з аеростата.
— Правильно! — вигукнув Костянтинов. — Купол неба, який спостерігається з польоту! Спасибі, Майгін! Якщо у мене й лишалася краплина сумнівів щодо моєї ідеї, то ви остаточно висушили її.
Він окинув усіх палаючим поглядом і сказав, карбуючи кожне слово:
— Це місто колись ширяло високо в небі, у темному глибокому зоряному небі. Так-так! Люди, які жили в ньому, побудували його не на нашій планеті, бо це місто є не що інше, як величезний чудово обладнаний міжпланетний корабель. Багато років тому люди з якогось іншого, далекого світу прилетіли на Землю і загинули тут під час виверження вулкана. «Ілюзіон» показав нам цей трагічний момент. Їхній корабель був залитий лавою і засипаний землею…
Костянтинов на хвилину замовк і подивився по черзі в очі кожному з своїх слухачів. В очах студента він побачив подив, що межував з переляком, тривогу прочитав у очах Майгіна, настороженість — в очах Берсеньєва.
— Ні, ні, я не божевільний, — усміхнувся Костянтинов. — Відкиньте цю думку. Ось мої креслення. Я п’ятнадцять років працював над проектом міжпланетного корабля з потужними ракетами. Такого самого ракетного корабля, на якому ми з вами перебуваємо зараз…
— Ви Арнаутов! — вигукнув Майгін.
— Так… Я Костянтин Арнаутов, конструктор ракетного літаючого корабля.
— Тепер я розумію, як ви тут опинилися. Тобто я догадуюсь… — тихо промовив геолог.
— Ви не помилилися, Майгін. Я втік з Якутського острогу. Мене заслали за те, що один високопоставлений чинуша, який затирав мій проект, помер з переляку, коли вночі запалав його будинок. А спалахнув він тому, що в нього влучила моя ракета, яку я пустив на доказ своєї правоти. Я хотів довести, що ракети можуть літати і падати туди, куди пошле їх винахідник… Про це писали всі газети. Мене засудили на десять років, але я втік. Хотів поїхати в Америку. І вже влаштувався було на одне китобійне судно, але шторм розбив його і закинув мене сюди. Я благословляю цей шторм і вас, бо ви відкрили в землі живе втілення моїх задумів, доказ життєвості моєї ідеї… На каторзі я відновив усі свої креслення, які у мене забрали…
Напруженість, що світилася в очах геологів, танула. Вони згадали цю людину, про дивний проект і трагічну долю якої багато чули п’ять років тому.
— Випийте це, — сказав Петя, підсуваючи Костянтинову склянку.
— Спасибі, Петю. Коли ви, Майгін, розповідали про своє відкриття, у мене сяйнув лиш неясний здогад. Ні, це був навіть не здогад, не думка, а якась тінь думки: «А що, коли…» Навіть мені це здавалося неймовірним. Легко сказати — ціле місто! Але на другий день я знайшов потужні ракетні камери у глибокому донному відділенні і впевнився у своїй думці. Я оглянув ці чудові механізми, вони незмірно досконаліші за все, що я знаю про реактивні проекти. Багато, дуже багато залишилося для мене незрозумілого. Я не знаю, наприклад, яке джерело енергії живило їх у польоті, які сили давали цю енергію, але я вже безповоротно переконаний, що ми з вами перебуваємо на зоряному кораблі, який залетів до нас з далекого, поки що невідомого нам світу.
У цей день Берсеньєв, Майгін, Петя, до глибини душі схвильовані повідомленням Арнаутова, ходили наче приголомшені. Якщо місяць тому реальність підземного міста слабо сприймалася їхньою свідомістю, то тепер, коли це місто перестало бути містом і перетворилося у міжзоряний корабель, вони були остаточно збиті з пантелику.
Але Арнаутов розповідав так пристрасно, так переконливо, що мимоволі хотілося вірити. Та й яке інше логічне пояснення, по правді кажучи, можна було дати цьому чуду в надрах вулканічного півострова на Тихому океані?
Потроху геологи почали звикатися з думкою, що справді знайшли біля підніжжя вулкана міжзоряний корабель, який залетів на нашу планету. Правда, Берсеньєв допускав, що Арнаутов міг помилитися, але все-таки він вважав, що «космічна» теорія Арнаутова ймовірна. Зате Майгін і Петя повірили в астральне походження підземного міста беззастережно, а деякі сцени, знову відтворені знайденими «ілюзіонами», остаточно розвіяли сумніви щодо природи підземного міста.
Минуло шість днів після «засідання наукового товариства», і ось одного разу в табір прийшов запилений, стомлений ламут.
— Ти начальник? — спитав він, звертаючись до Берсеньєва.
— Я, — відповів той.
— Тобі лист.
Ламут подав зім’ятий конверт. Берсеньєв розпечатав його і почав читати листа. Майгін і Петя, які були поруч, очікувально дивились на свого начальника.
— Лист від Ніни Росс, — сказав Берсеньєв, передаючи листа Майгіну. — Ніна, Григорій Миколайович і доктор Васенькін за два переходи звідси. Будуть тут післязавтра.
— Чудово! — зрадів Майгін. — Нарешті… — Він раптом збентежено нахмурився. — Господи, а доктор чого сюди потягся?
— Я, здається, розумію, — поволі промовив Берсеньєв.
Геологи переглянулись і розреготалися.
Чи може літати народжений повзати
Весь цей час геологи і Арнаутов не припиняли дослідження і шукань. Винахідник і Майгін поринули у механічні надра міста-зорельота, а Берсеньєв з Петею зайнялися «Ілюзіонами». Нене од них не відходив ні на крок. Дослідники знаходили «ілюзіони» у найнесподіваніших місцях: у підвалах, серед приладів у лабораторіях, у переплетіннях дивних ґратчастих башт, що стояли на околицях міста, навіть на дахах будівель. Переглядаючи картину за картиною, Берсеньєв якось натрапив на цікаву і красиву сцену: Еа, золотоволосий чоловік і хлопчик весело хлюпалися у великому овальному, видно, глибокому басейні. Берсеньєв був тепер певен, що хлопчик — його звали Суо — син Еа і золотоволосого. Посадовивши на одно плече Еа, а на друге — Суо, золотоволосий гігант надзвичайно легко плив через басейн стоячи. Посередині басейну він несподівано перекинув подругу і сина у воду, але ті одразу виринули і, весело сміючись, знову видерлися на його плечі. А на краю басейну стояв і байдуже дивився на цю метушню монументальний Уру. Раптом сміх затих, басейн затягло туманом, і Берсеньєв побачив хлопчика, що самотньо сидів біля «музичної пагоди». Суо плакав. Перед ним височів металевий гігант, тримаючи у витягненій крюкастій лапі «ілюзіон». І Берсеньєв догадався: Суо за допомогою Уру відтворив сцену, зняту, коли ще його батьки були живі.