Минуло кілька секунд у напруженому чеканні. Та ось нарешті почулося гудіння; воно все дужчало, і Берсеньєв побачив, як від скляної поверхні апарата заструмувала срібляста пелена… Ще через хвилину на місці табору виник уже знайомий Майгіну і Петі пейзаж — низький ліс, величезні валуни… Тільки тепер вулкан був зовсім близько, а місто під прозорим куполом — далеко, верст за дві. «Пінія» над кратером вулкана розрослась, уже застеляла все небо, і її з сухим тріском пронизували блискавки. Раптом пролунав приголомшливий гуркіт. Здавалося, Небо над вулканом розірвалось, із кратера вирвались язики полум’я, і по схилах його швидко поповзли потоки вогненної лави. Мимо заціпенілих від подиву геологів звідкись пробіг натовп людей у кольоровому одязі. Це були ті самі люди, яких Майгін і Петя бачили в перший раз, але тепер їх рухи не були ні плавними, ні величними. Вони бігли, рятуючись від вогненних потоків. Ось один із них зупинився і, схопившись за горло, упав. За ним упали ще кілька. Вони задихались, отруєні вулканічними парами. Петя з тривогою шукав серед них «сніжну красуню». Нарешті він побачив її. Жінка стояла, хитаючись і затуляючи ніс і рот руками… Ще мить, і вона впала ниць, і багряне полум’я зімкнулося над нею. Петя ахнув і заплющив очі.
— Дивись, дивись! — крізь стиснуті зуби прошепотів Майгін.
Кроків за десять від них корчився на землі напівголий рудоволосий хлопчик. Ось він схопився за горло, перевернувся на живіт і застиг. Але з хмар пари і диму висунулась величезна постать, закована в сірий — тепер почорнілий — панцир. Гнучкі крючкуваті руки тягнулись до вмираючого хлопчика.
Геологи забули, що бачать лише відтворення якоїсь драми, яка відбулася дуже давно. Гігант у сірих обладунках, що йшов вбрід через вогненну ріку, приголомшив їхню уяву, заморозив свідомість…
Гігант зупинився над хлопчиком. Хвилина — і обладунки швидко розкрилися. Геологи впізнали золотокудрого чоловіка, якого вперше побачили на екрані «саркофага». Він підняв хлопчика, вставив його ноги в незграбні голінки обладунків і захлопнув цей дивовижний костюм, наче футляр, у який вклав дорогоцінну скрипку… Потім нахилився, повозився півхвилини біля ніг чудесного футляра, і той попрямував просто у вогненну імлу, що відрізала його від казкового міста…
Майгін навіть зубами заскрипів:
— Врятував!
— А сам… — тихо сказав Берсеньєв.
Чоловік з бронзовим волоссям оглянувся: лава стрімко котилася на нього. Він ступив кілька кроків, волосся на його голові спалахнуло, і він упав…
Геологи навіть не помітили, як зникло страшне видіння, і, коли оглянулись навкруги, побачили звичайну мирну картину свого табору. Все було на місці, і над усім стояла спокійна тиша.
— Ну, це зовсім не те, Андрію Гавриловичу! — вигукнув Петя. — Ми бачили інше…
— Так, це зовсім не те. Я думаю, що це друга частина тієї картини, яку ми бачили з тобою, Петю. І треба сказати, це досить сильна її частина.
— Ваш досвід, Андрію, підтвердився, — сказав Берсеньєв, беручи в руки апарат і з величезною увагою розглядаючи його. — Ви маєте рацію, це якийсь ілюзійний апарат, що колись, мабуть, зафіксував картину виверження вулкана і загибель жителів нашого підземного міста. Це було дуже давно… Тепер для нас усе ясно: місто, знайдене нами в землі, було на поверхні, лава залила його, а жителі загинули, задихнувшись в отруйному газі, напевне — у вуглекислоті, яку викинув вулкан.
Петя покрутив головою, немов хотів одігнати від себе страшну картину.
— Яка безглузда смерть! — пробурмотів він.
— Так… Дивно, що вибух застав їх так несподівано, — зауважив Майгін. — До речі, як ви думаєте, врятувався цей хлопчик?
— Напевно, — сказав Берсеньєв.
— Тоді де ж він?
Берсеньєв знизав плечима.
— З того часу минули віки… Він помер, звичайно…
— Один, у пустому місті, — сказав Петя. — Мабуть, сумно було йому вмирати. А може, по нього приїхали?
— Хто?
— Ну… — Петя непевно помахав рукою. — Його одноплемінники… З інших міст.
— Не схоже, — сказав Майгін. — Це все твої фантазії, Петрусю, відносно «північної цивілізації».
— До речі, — замріяно проговорив Берсеньєв, — ви помітили, що серед цих людей була тільки одна жінка?
Петя скочив.
— А може, не всі загинули? Може, хто-небудь залишився під час виверження в місті?
— Тоді де ж вони? Місто, пусте, ти сам бачив…
— А лампи! Як же горять ці лампи під землею, коли їх ніхто не засвічує?
— Так, це дуже дивно, і лампи, і багато іншого, що ми тут побачили, — це все загадки, — замислено відповів Берсеньєв. — А тепер, друзі, ходімте в підземне місто. Мені здається, що ми сьогодні повинні знайти Нене. У цьому нам допоможуть такі ж кулі, знайдені нами в кімнаті з живим портретом «сніжної красуні».