— Ти наказав зображенню? — глузливо запитав Берсеньєв.
Петя нічого не відповів.
— «Дива там: лісовик там бродить, в гіллі русалка спить бліда…» — процитував Майгін пушкінські рядки.
Берсеньєв підійшов до масивної литої шафи без дверей, і шафа замиготіла безліччю різноколірних очок.
— Підморгують! — пробурмотів Майгін. — Вони, мабуть, знають те, чого не знаємо ми…
Але Берсеньєв уже «повернувся на землю» і знову зайнявся слідами Нене. Хлопчик обійшов навколо великого круглого столу. Далі сліди вели до стіни. Тут на підлозі валялась бляшанка з вугликами, але самі сліди зникли, ніби Нене випарувався або пройшов крізь стіну, залишивши після себе тільки свою магічну бляшанку.
Геологи оглянули весь дім: усі його п’ять кімнат, великих і малих, затишних, високих і світлих, обставлених масивними і водночас красивими меблями. В одній кімнаті вони знайшли постіль, заслану легкими білими тканинами. Тут були і якісь дивні речі, призначення їх залишалось незрозумілим. На стіні висів красивий різьблений, наче з слонової кістки зроблений ящик. Майгін відчував себе так, як у чужому домі, і не рискнув відкривати його, та тільки він простягнув руку, щоб доторкнутися до ящика, як дверцята самі розчинились, і він побачив безліч комірок з малесенькими мотками прозорої плівки. Мабуть, це була фонотека, але Майгін, людина початку XX століття, цього не знав.
Тут же, «в спальні», Берсеньєв побачив легеньку кульку з матового скла, таку саму, як вони знайшли вчора біля кістяка.
Ніяких ознак живих істот помітити не пощастило. Сліди Нене, першої людини, що проникла в цей загадковий дім, зникли якимось незрозумілим способом перед глухою стіною.
Геологи тричі обійшли весь дім, але Нене ніде не було.
— А може, він уже перекочував у другий дім, туди, де грає музика? — спитав Майгін, коли Берсеньєв з лупою в руках востаннє оглянув сліди в кімнаті.
— Ні! — рішуче сказав Берсеньєв. — Він міг піти тільки спиною, до дверей, ступаючи на свої сліди п’ятами вперед. Та навряд чи він так робив би.
— Він міг витерти ноги на цьому місці і далі піти, не залишаючи слідів, — невпевнено припустив Петя.
— Нене ніколи не спаде на думку витирати ноги. Він зроду цього не робив. Та й навіщо йому від нас ховатися? — заперечив Берсеньєв.
— Не подобається мені це загадкове зникнення, — похмуро сказав Майгін. — У мене таке враження, що тут хтось причаївся і грається з нами…
А тим часом легка, як подих теплого вітерця, дивна і сумна музика все ще лунала в повітрі підземного міста. Захоплені розшуками хлопчика, геологи виключили її з своєї свідомості, але вона вкрадливо нагадувала їм про себе, як тільки вони залишали голубий «котедж» з живими зображеннями…
Петя зупинився з напівзаплющеними очима.
— Музика….
— Там… — показав Майгін на малюсіньку жовту «пагоду» на краю підземного містечка.
— Ні… це там, — упевнено тицьнув пальцем Берсеньєв у бік білої кубічної споруди.
— Ні… вона звучить усюди, — сказав Петя,
Але Майгін уже рішуче пішов уперед, і його супутники поспішили за ним. Молодий геолог, мабуть, не помилився. Коли підходили до «пагоди», музика лунала дужче. Геологи двічі обійшли дивну споруду з зігнутим дахом, але ні дверей, ні вікон не знайшли.
— «Там хатка на куриних ніжках без вікон, без дверей стоїть», — сказав Майгін. — Ці музиканти явно уникають публіки.
— Андрію Гавриловичу, а може, вікно є на даху? — припустив Петя.
— Треба подивитись. Ану, Петрусю…
Майгін переплів пальці рук і підставив Петі «стремено» із своїх долонь. Студент швидко скочив, Майгін підняв його, і Петя вчепився за край даху. Через хвилину він уже дряпався наверху, щохвилини сповзаючи.
— Ніякого вікна! Нічого! — крикнув зверху. — А музика тут ще голосніша!.. Дах якийсь тонкий і вібрує.
— Злізай, — наказав Майгін.
— Можливо, вся ця споруда замінює тут музичний ящик? — зауважив Берсеньєв.
Усі троє відвідували в Петербурзі концерти, але великими знавцями музики себе не вважали. Однак тут музика прикувала їхню увагу. Вони не могли сказати, на яких інструментах виконувалась вона і чи чули вони її коли-небудь раніше, ясно було одне: звуки, що долинали з маленької «пагоди», прекрасні, урочисті і сумні. Мелодія її не повторювалась, вона ніби змінювалась на льоту. Іноді цей політ звуків був схожий на одну з симфоній Чайковського, потім — Бетховена, протягом одної-двох хвилин він скидався на північну гірську музику Гріга і зникав у неповторних своєрідних поєднаннях нових звуків.