Місяць, обмитий дощем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я стояв сам-самісінький посеред засніженого поля, під холодним, хоч і зірним небом. На сході стриміла комета, гостя, якій, бачте, заманулося через тисячу ще й два роки до нас навідатися. Вдалині подекуди в селі блимали вогники осель. Було страшно, аж моторошно, і водночас захопливо. Разючо захопливо. Якесь небувале відчуття Космосу, Всесвіту, де ти маленька пушинка. Як ті сніжинки, що в тебе під ногами. І як… може, і як ті зорі, що над головою, і яким так само холодно в цьому темному чорному безмежжі. Хоча вони самі вельми гарячі. Колись у дитинстві я чув од бабусі, що зорі — то очі Бога. А потім прочитав у вірші того ж Бродського, як дивиться новонароджений Ісус на довколишнє — матір, волхвів, тварин у хліві, де народився, і все здається йому неймовірно великим. А з неба дивиться на нього велика зоря — і це погляд Його Отця. Гарний, що й казати, образ, хоч Бродський і виявився шовіністом.

Я рушив назад, до села, і ще кілька разів повертав голову на схід. Вранці там мало зійти Сонце, маленька зірка у Всесвіті.

Коли я вернувся до хати, брат Василь сказав:

— Ну що, надивився на комету? Я вже думав, що вона забрала тебе із собою… Бачу, добре змерз… Вип’єш, щоб зігрітися?

І я переконався, що наша домашня наливочка, екологічно чиста «калинівка», гарний засіб від космічного холоду.

Так от, пане Великий Космосе. Наш із Вами Творець, втім, як і маленької сніжинки, і хвостатої комети Хейла-Боппа, що повернеться через тисячоліття з хвостиком, у цей час, як колись казали, стомлено відпочивав. Але коли Він спочиває насправді, того не знає ніхто. Хіба що ви-те, як у нашому селі мовлять. На те Ви й Космос.

До і після «епохи Гутенберга»

Винахід німцем Йоганном Гутенбергом книгодрукування щодо значущості для людства можна порівняти хіба з винаходом колеса і відкриттям атомної енергії. З того часу, середини ХV століття, у світі видруковано сотні мільярдів, якщо не трильйони примірників книг, а може, й більше. Вважалося, що без книги — художньої, довідкової, наукової і т. д. — ніяк обійтися не можна. Гутенбергівська епоха триває, хоч над нею останнім часом нависла серйозна загроза. Правда, вислів «догутенбергівська епоха» з легкої руки Анни Ахматової-Горенко набув й іншого значення, ніж те, що було до Гутенбергового винаходу. Так поетеса називала часи самвидаву, коли вільне слово на території колишнього СРСР не могло стати книгою, звучати в газеті, по радіо. Тепер на зміну книгам і газетам (вже кажуть — паперовим носіям) приходить всюдисущий Інтернет.

Якщо бути відвертим, то донедавна я вважав, що людство з великим ентузіазмом вітало початок ери книгодрукування. Бо що було до того? Тексти з давніх-давен — у вигляді глиняних табличок і пластинок, паперових сувоїв чи папірусів, потім уже книги з обкладинками, які просто переписували. Книгодрукування рятувало од замороки переписувати і невеликі, а головне — товстезні фоліанти. Але річ у тім, що саме переписувачі першими забили тривогу, а потім і повстали, і почали мститися. Бо їхня професія була досить поширеною, престижною і прибутковою. Десятки, якщо не сотні тисяч людей цим займалися в ХV столітті, і не лише в монастирях і храмах, а й у спеціальних майстернях, резиденціях королів, князів і герцогів, і на дому. І от у них забирали роботу…

Але не тільки це. Якої краси букви, сторінки і цілі книги виходили з-під їхнього пера! Їхнє мистецтво (без перебільшення — таки мистецтво) викликало захоплення у сильних того світу, які любили не так читати, як передивлятися й милуватися тими гарними творіннями людських рук. Цінували їхню роботу й професійні художники. Якої майстерності докладали переписувачі! І це опинилося перед загрозою зникнення, а на заміну мали прийти сірі сторінки з незугарними літерами, витиснуті якоюсь бездушною машиною. Переписувачі й найняті ними тодішні хулігани (чи по-теперішньому — тітушки) або слуги тих же герцогів і князів нападали на друкарні, ламали друкарські машини, розсипали шрифти, били, а то й убивали робітників. Щось трохи схоже на пізніші англійські бунти «лудитів» на підприємствах у часи бунтів проти верстатів. Але дешевше нове виробництво, більші наклади, а відтак і доступність надрукованих книг робили свою справу. Хоча конкуренція і справжня війна між прихильниками двох видів книговидання тривала три століття, навіть з гачечком. Десь до середини ХVІ століття ще явно переважали переписувані, або, як казали, ручні, «справжні» книги. Від середини ХVІ десь до середини ХVІІ століття тривала умовна рівновага, паритет. Але в ХVІІ столітті друкована продукція переважила, набувала дедалі більшої популярності, відтак почалася агонія переписування, кількість представників цієї професії стрімко зменшувалася, так само падав попит на рукописні книги. Останні такі книги для, як то кажуть, гурманів з’явилися в другій половині ХVІІІ століття. Тоді ж зникли й колишні переписувачі, їхня професія до винаходу друкарської машинки лишалася затребуваною тільки в конторах і канцеляріях.

Щось схоже відбувається зараз. З появою Інтернету, а за ним і електронних книг з’явилися й споживачі такої продукції. Першими почали здавати позиції в Україні, за винятком кількох, паперові газети, а кількість інтернет-видань росте стрімко, мов на дріжджах. Число інтернет-читачів вже переважає кількість тих, котрі читають звичні нам газети й журнали. Та й паперові видання створюють електронні варіанти. Книги ще тримаються. За останніми соціологічними даними, в Україні 62 % тих, хто взагалі ще читає, читають лише книги паперові і 14 % — тільки електронні, а 24 % — і ті, і ті. Та відсотки повільно, але, на жаль, нестримно змінюються. Все частіше в метро, маршрутках, поїздах, літаках можна побачити молодих людей з планшетами, гаджетами, рідерами, як їх ще називають, і просто новими електронними книгами, які читають, як тільки трапиться нагода, як колись читали звичайні книги. В електронних же в більшості присутній лише текст, жодних «штучок», себто художнього оформлення. Доволі виразними є перспективи появи лише електронних бібліотек (і вже є такі), які зекономлять величезні площі. Заговорили про настання «постгутенбергівської епохи».

Звичайно, на моє життя ще вистачить отих паперових носіїв, себто і книг, і навіть газет. Існуватимуть вони ще століття-два, а то й три. А далі?.. Дехто заспокійливо каже, що от, мовляв, уже передбачали — незабаром зникне театр, а за ним і кіно, а буде, як проголошував кіногерой, «одно сплошное телевидение», а театр існує й досі. Усе це так, але скільки людей ходять у театри, а скільки дивляться телевізор, зокрема телесеріали? Та ще якби театр давав лише інтелектуальну поживу, а не всіляке театральне «мило»… Отже, справжні читачі книг, саме книг, колись прирівнюватимуться до теперішніх справжніх театралів.

Добрий дядько Інтернет, звичайно, своєю появою зробив чимало корисного. Багато хто вже й не уявляє, як це можна було жити без нього. Справді, рукописи йшли до видавництв кілька днів, а доки їх там реєстрували, вивчали, давали комусь на рецензію, проходило вже кілька тижнів. А листи, повідомлення, посилки! Тепер тодішню тривалість їхніх пересилок і уявити важко.

Згадуються слова Шевченка, як він виглядав листи, а потім і повідомлення про волю. А листи з війни, від моряків з далеких країн… З-за океанів… Час явно прискорив свій біг, а може, й не час… він мовби кудись відступився і скорився чомусь більшому за нього. Читав листи часів Римської імперії (збережені) й уявляв, як їх доправляли туди й назад на конях чи давніх вітрильних суднах. А раніше й вітрил не було, тільки весла. А скільки прочекав бідний засланець Овідій Назон імператорських відповідей на свої благання на краю імперії, у місті Томи!

Тепер Інтернет дасть інформацію про що завгодно, сильні світу цього відповідають через нього. А та ж Вікіпедія поінформує про всіх і вся, кого вже немає і нині сущих. Відразу можна зв’язатися з ким завгодно, варто лише дізнатися електронну адресу. А що вже говорити про письменників — твій текст майже моментально опиняється у видавництві Києва, Харкова, Львова і т. д., навіть за кордоном. Більшість письменників, політиків самі себе виставляють і запрошують до спілкування. На них відгукуються. Красота! «Ляпота», — як сказав би той же герой Булгакова.

Але мова далі піде не про письменників, громадських діячів, яким є що сказати, а про інших, котрі заполонили Інтернет. Про масове користування ним і виставляння всього і всіх на показ.

Ті, хто мене знають, знають і те, що жартома називаю себе «динозавром». Не опанував Інтернет, лише зрідка заглядаю в те новітнє всевладне царство. Ба, я іноді ще пишу листи. Не в Інтернеті, а на звичайному папері. Як і романи, і коротку прозу — ручкою. Щось у мене часом легенько тривожить нутро, а часом відверто протестує проти того, що геть усе на світі тепер доступне для огляду і пізнавання всіма, більше того, добровільно виставлено на люди. Не кажучи вже про листування двох, доступне іншим (ну не вірю я, що таке листування геть щире), обговорення з іншими, нерідко незнайомими, своїх особистих, часто інтимних, проблем. Весілля, ювілеї, дні народження, навіть звичайні тусовки, просто ніби дружні вечірки, аж до відвідування храмів, — все має зафіксуватися, «зафоткатися», прокоментуватися. Люди діляться деталями особистого життя, але найчастіше просто брешуть, знаходять якусь втіху в цьому своєрідному словесному і фотостриптизі, по суті, перетворюють приватне життя в мішанину того, що насправді було і тепер оголюється для всіх, і власних, нерідко диких, фантазій. Досі не можу збагнути, навіщо виставляти на позір те, чим живеш, зовсім незнайомим людям у тих же «Однокласниках». А так звана «Фейсбук-спільнота» діє за принципом «Ти мені — приємне, я — тобі». Та особливо це вражає в рецензіях на книги, у блогах, оглядах на популярних і не дуже сайтах. Нерідко там автори, судячи зі стилю, пишуть рецензії самі на себе під різними псевдонімами. Найбільше дивують навіть не захвалювання, а цитати. Коли на підтвердження високих достоїнств цитують хвалені вірші, романи й повісті — це катастрофа. Відразу стає очевидним безпорадність тих рецензованих авторів — у мові, нерідко неоковирній, а часто такій красивій, що більше схожа на пародію, у думках, точніше їх відсутності. Якщо ж автор «чужак» (і таке буває), відразу лунає нечутна, але відчутна команда «Фас!». У «Фейсбуці» теж якось швидко пізнають, хто пише щиро, а не лицемірить, як звично. Їм і дістається за гріхи. Уявні. В їхній брудній білизні порпаються з дикою насолодою. Точно підмітив бунтівний Євген Баран, що «Фейсбук» — «се імітація спілкування, імітація друзів, імітація корисної інформації».

Зате стало звичним, що особиста, дуже суб’єктивна, думка когось щодо події, щодо висловленої кимось думки, яку передруковують на тому ж «Фейсбуці», на сайтах і таким чином тиражують, стає вже ніби загальною. У будь-якому разі відіграє свою роль. А як використовують Інтернет всілякі негідники! Ховаючись під іменами письменників, висловлюють свої думки про чиюсь книжку, чиюсь творчість. Письменник протестує: я такого не писав. Але його думку в кращому випадку дають, щоб наступного дня стерти, у гіршому — ігнорують, бо такого-то треба скомпрометувати, не допустити до премії і т. ін. А найогидніше використання Інтернету для поширення суїцидних ідей і порад та системи впливу на крихкі юні душі, що призводить до трагедії. А ще десятки методів розповсюдження компромату… І ще шантаж, і огидні коментарі навіть стосовно щойно померлих людей. Одним словом, прогресивний дядько Інтернет перетворюється у свого роду й елементарний стриптиз, і розсадник неправдивої інформації, й ще один вид корупції. Не має значення, що ти і як пишеш, має інше — ти свій чи не свій, до якого клану належиш.

Ось чому нас, «динозаврів», не полишає відчуття, як це точніше б сказати… Здається, найбільше підходить — щемливої тривоги. Зникає приватність людського життя (доступним для огляду й коментування стає геть усе), інтимність спілкування, та ледь помітна і відчутна димка, серпанок, що оточували і саме спілкування, а ще більше зустрічі (не обов’язково закоханих), листи двох, тремтливе очікування того ж листа чи телефонного дзвінка. Від коханого (коханої), друга, матері, людини, з якою заприязнився. Як не дивно, але колись далекі розлуки і відсутність спілкування зближували людей, додавали їхньому спілкуванню і почуттям таємничості, навіть загадковості, і тих же таємничості й загадковості навіть рідним і близьким, не кажучи вже про закоханих. Ти від’їжджав від одного (однієї), а вертався мовби до інших. Вони такі знані, очікувані й уже потрібно далі пізнавати. Життя пульсує, і ти відчуваєш поштовхи цього пульсування, і хвилюєшся, і в зустрічах, обіймах, словах вловлюєш щось дуже важливе для себе. А той, хто тебе зустрічає й обіймає, — у тобі. А потім ти вслухаєшся в довгі розповіді, їхні інтонації, нюанси. Люди таким чином пізнавали інших і самих себе.

«Я читала ваш останній лист і несподівано подумала, про несказане тоді вами, але не тільки вами, але й мною, і я це уловила у ваших словах, у рядках, які ніби теж хвилюються», — чи можливий тепер такий лист? Зараз можлива лише миттєва імпульсивна реакція на інтернет-листи, іноді продуманий відгук. Але й там і там стилю, трепетного поруху душі не буде.

Тепер, сказати б, моментальна доступність всіх і вся нівелювала все те, чим люди жили століттями, спростила і відтіснила душу, її солодкий трем десь на задвірки, у той тихий закуток, де душа плаче, наче покинуте в незнайомому місці чи темній кімнаті дитинча або маленьке кошеня, яке теж прагне теплоти й ласки. Ми не чуємо цього плачу, ба, фактично зникло таке поняття, як телепатія, як таємничий зв’язок через відстані й навіть роки. Навіщо турбуватися, щось там відчувати й вигадувати, коли можна взяти стільниковий (мобільний!) телефончик — і ось уже чути голос. Ті телефони врятували багатьом життя, але їхні винахідники не подбали, скажімо, про пристрій, який би блокував такий телефон, коли людина заходить, наприклад, у громадський транспорт. Гадаю, більшості відомі ситуації, коли в міжміських маршрутках цілу дорогу не вмовкають мобілки-кобилки. І не лише в жінок, а й чоловіків, які привселюдно з’ясовують свої ділові й особисті стосунки. А в купе поїзда вмикають ноутбуки… Навіть вночі. Цок-цок.

Здається, пора закінчувати. Кому я скаржуся? Нікому. І не скаржуся, констатую, висловлюю те, що доводилося чути від інших. Те, про що я пишу, більшості не потрібно, їм добре в новій ситуації. Їм все цікавіше вести гру, де кажеш (пишеш) не те, що думаєш, а те, чого від тебе чекають, або що принесе якісь дивіденди, діалог, де переграєш хитрістю собі подібного, де домовляєшся про чергову нагороду за тим же принципом «ти мені — я тобі». Ні, таки не вірю, що душевний стриптиз може бути імпульсом, порухом, щирим і природним чи наслідком хвилювання й роздумів. Постгутенбергівська епоха набирає обертів. Єдина втіха те, що я живу на самому її початку. Її розвиток не зупинити, як не зупинити ходу самого прогресу. Так само, як було його не зупинити в ХV столітті, коли тільки наставала сама гутенбергівська епоха, яка ще триває чи йде поки що паралельно зі своєю наступницею.

Що ж буде далі?.. Світ без таємниць, ще з якимось додатком до Інтернету, який ще більше оголить людей морально (точніше — аморально) і не залишить нічого, що б могло приховатися? Цілком імовірно. Але оскільки люди все одно приховуватимуть, принаймні намагатимуться приховати щось потаємне, своє, властиве лише цій особі й нікому іншому, то вони ще більше лицеміритимуть і спотворюватимуть істинну суть стосунків і спілкування. Право ділитися з кимось чи не ділитися чимось сокровенним зазнаватиме переслідувань своєрідної «поліції моралі», де поліцейським буде кожен, і в той же час істинно своє будуть ховати так далеко й оберігати так пильно, що врешті-решт його в один прекрасний день не зможуть знайти. Інтернет-комунізм восторжествує. Хоча десь, може, і залишиться куток, недоступний для новітнього електронного «міністерства правди».

Я встаю, відчиняю двері й впускаю уявне кошеня, котре просилося до хати. Потім беру до рук зовсім неуявну книжку, яка здається живою. По-особливому живою. З гарним оформленням, а не лише текстом. Письменники публічні люди, але в часи, коли значимість власне слова наближається до нуля, коли цінують лише нові вигадливі комбінації слів, а не оті порухи душі, моє спілкування з автором, текст якого поки що ніжно й тихо шелестить у мене в руках, наповнює почуття чимось давно забутим. Що ж це? Побачення? Шлях до старого телефону, який озвався? Шелест дощу за вікном, який прийшов невідомо звідки? Далекий гудок паровоза (електровоза), який везе когось до когось? Літери, що наче кимось переписані, а не просто набрані в друкарні?

Запитання з пошарпаного папірця

Цей папірець я засунув до кишені та й забув. Коли витяг його, доволі пошарпаного, і прочитав — це ж запитання, котрі я записав на зустрічі у Львові. А потім додав до них інші, рівненські. Хотів було викинути свідка двох письменницьких мандрівок. Та пригадав: я ж записав, бо надто незвичними, як для подібних зустрічей, здалися ті запитання. Аж філософськими. Випадали з традиційного ряду запитань. І я подумав: а чому б не відповісти на папері, не так коротко й поспішно, як відповів для кількох десятків людей, тим більше, що питання стосуються й цікавлять не тільки мене, грішного, а… Та дуже багатьох стосуються. Досі стосуються. Так написав своєрідне інтерв’ю, не журналіста чи критика з письменником, а інтерв’ю чи діалог у форматі «читачі — письменник».

— Що ж таке доля, по-вашому? Чи вірите ви у долю?

— Якось я відповів на схоже запитання ствердно, адже вважаю, що вона є. Доля — це, по суті, сума наших виборів на життєвому шляху, наших гарних і не дуже вчинків, помилок і здобутків, те, як ми жили й діяли. Я щиро вважав, що так воно і є насправді, аж доки в Тернополі якась дама не приголомшила: «А як же тоді з долею тих, хто, по суті, й не жили, народилися мертві чи померли в дитинстві? Вони ще не встигли наробити помилок та й не зробили чогось гарного». Я задумався: а й справді ніби так. Не встигли, бідолахи. А потім подумав: але ж те, що не встигли, не зробили, це і є їхня доля. Невибір, неможливість вибору свого шляху. Це і є не доля, не шлях. Доля, яка є не долею. Де «доля» і «не» пишуть окремо.

Я вірю в долю. Вона дуже часто визначає не тільки життєвий індивідуальний шлях окремої людини, а через неї — шлях, вибір цілої великої групи людей, більше того — цілого народу. Далеко йти не треба. От хоча б доля нашого національного генія Тараса Шевченка. Чи став би він тим, ким став, чи розбудив би цілий народ і вказав на його, народу, подальшу долю і вибір, чи написав би те, що написав, якби не ціла низка подій у його житті, та ба — цілий ланцюжок явно послідовних подій, які й стали його Долею. Без них доля Тараса була б зовсім іншою і означала б зовсім інший шлях. Так, він зробив себе сам — того, ким став, але Доля цьому сприяла.

Отож, кріпацький син і сам кріпак, до того ж круглий сирота-підліток, який має певний нахил до малювання, вирішує цей нахил розвинути і йде до поміщицького управителя, аби той дав дозвіл на навчання в сільського маляра. Управитель дозвіл не дає, бо отримав від пана наказ підібрати хлопців для служби при поміщикові Енгельгардті, власникові й кріпака Шевченка, й ще кількох тисяч таких же нещасних (і дорослих, і дітей), як він. Управитель оглядає підлітка і вирішує: цей підходить. Уже з рішення самого Тараса йти саме в цей момент до управителя доля почала свою гру (чи Провидіння). Так він стає служкою (за іншою версією — козачком) пана Енгельгардта.