Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мій любий дідусю, моя бідна мамо! Ви б, звичайно, жахнулися, побачивши мене нині. Схожий я і на рибу, й на жабу.

На мені, як і на Кімові та Альфреді, морквяного кольору гідрокостюм. Рукава закінчуються «жаб'ячими» трипалими «лапками» — рукавичками; а тісні штани з герметичними панчохами (ось коли слід би, про всяк випадок, зодягнути просторе галіфе!) — ластами. Голову вінчає капюшон із вмонтованою в нього — окуляри для очей — маскою та ніпелем з гайкою, за допомогою якої пригвинчується апарат для дихання.

Гумові ремінці щільно притискують маску до мого обличчя. В корпус ніпеля, до речі, вмонтовано для мікрофона пружину, є в шоломі-капюшоні телефонні й мікрофонні гнізда. Кабель від них через виступ у гідрокомбінезоні веде назовні… Магнітний компас, наручний годинник; для вимірювання тиску повітря в балонах — робочий і контрольний манометри. Від акул, мурен та іншої водяної нечисті два ножі — один на поясі, другий прив'язаний до ноги.

— Мама міа! — угледівши нас ще в барокамері, вигукнув штурман Сакало.

Убір, як бачите, справді «модний» і надійний. Проте коли — не доведи й одводь! — раптом щось трапиться, воно нас не врятує. Та й допомоги очікувати нізвідки. Довго лишатися за бортом дзвона через обмежений запас суміші для дихання ми не можемо. А якщо б ми, компресійовані до такої глибини, і наважилися самотужки, без дзвона, піднятися на поверхню, неминуче загинули б від кесонної хвороби, бо, перш ніж удихнути хоч ковток звичайного атмосферного повітря, треба спочатку пройти декомпресію.

Ось тобі й мама міа, товаришу Сакало! Це не те, що твої зюйд-вести та норд-ости — маршрути, на які ти виводиш корабель. У глибинах важче, та й орієнтуватися, прокладати курс не легше.

Внизу океану — холодно. Гідрокостюм зроблено так, що по ньому зсередини циркулює тепло, вберігаючи нас від холоду. Цей холод був, між іншим, тривалий час завадою і для дихання — вже на двохсотметровій глибині легеневий автомат звичайного акваланга замерзав. Мудрі конструктори винайшли апарат для дихання із напівзамкненим циклом дихання, який не боїться низьких температур.

Дихайте, люди-жаби, на здоров'я!

Два потужні прожектори із дзвона освітлювали нам дорогу. Та хіба її освітиш! Через якийсь десяток метрів довкруг знову згустилася темрява. Ми розтинали її лезом проміння від ліхтариків — вони також були вмонтовані в наші гідрокомбінезони.

Дивовижне й незабутнє: дзвін із широченними смугами світла нагадує фантастичну істоту, яка щупальцями промацує дно. Такі ж фантастичні, але менші за розміром створіння були й ми — троє акванавтів з іскристими пучками світла над головою.

Я подумав, що після повернення з глибин, — хоч він, можливо, на це й не заслуговує, — розповім про все Антрекоту Антрекотовичу. Нехай, Ван Гог, мазюкає, якщо не вміє варити смачно їсти. Так воно вже виходить: людина за покликанням ніби художник виявляється поганим кухарем. А гарним живописцем стати заважаємо буцімто ми — прожерливіші за акул хлопці.

Ми пливли один від одного на відстані світла, що його випромінювали наші ліхтарики. Риби було не густо, але вона траплялася, кумедна — сплюснута й баньката. Раптом у смузі проміння майнула тінь. Дельфіни! Два океанські витівники довкруг нас почали описувати кола.

Я умовним знаком — кліпнув ліхтариком — звернув увагу Кіма й Альфреда на одного з дельфінів: він виписував витки й спіралі поруч.

До спини в нього був прикріплений якийсь, завбільшки як телефон, прилад — квадратний ящик з антеною вгорі.

Дельфін поводив себе дивно, чи то ба — розумно. Він, підпливаючи, зупинявся. Анітрохи не боячись світла, безсоромно розглядав мене з ніг до голови.

Раптом із ящика вирвався пучок яскравого світла — я на мить осліп, чи, може, навіть знепритомнів. Ще і ще такі ж різкі, ніби магнієві, спалахи.

Хлопці, не вагаючись, для взаємовиручки підпливли до мене впритул.

Ми були вражені, схвильовані. Тут, на дні океану, вимуштровані кимось тварини? Неймовірно!

Ось тобі й критика дельфінячих здібностей, проти яких, пам'ятаю, виступав Данило чи й ви, Кіме Михайловичу, коли місяць тому пропливали повз острів Носі Мазава. Ось тобі се ля ві — таке життя! — як каже Окань.

Дельфіни зникли, а ми, приголомшені їхнім візитом, все ж попливли в бік дна.

Я освітив скелю ліхтариком і, вибравши горизонтальну приступку, поставив туди ногу. Легенька хмарина каламуті піднялася вгору. Я сів, звісивши ноги вниз, де лежала безмірна океанська безодня.

Це було зручне крісло: вигнуте дугою сидіння, круглі, відшліфовані бильця та висока спинка. Майже в такому кріслі, пригадую, сидів інспектор відділу кадрів пароплавства, коли я вперше прийшов оформлятися на судно. Тільки це моє крісло кам'яне, а в начальника воно було з дерева, а сам він попервах здався мені кам'яним — не хотів брати на флот, хоч ти йому кілок на голові теши.

Сидів я не довго, та й чого його байдикувати! Долотом відколупнув шматочок скелі, поклав у сумку. Заміряв температуру води, прикріпив до скелі сейсмограф — прилад, що фіксує підземні поштовхи. Власне кажучи, зробив усе, що наказував Гліб Семенович.

Хлопці трудилися теж. Кім фотографував гору, а Заєць брав зразки порід.

Час уже й підніматися — наш командир, Кім, одплив від скелі. Я попрямував за ним.

Альфред плив осторонь. Коли це бачимо, він розводить вказівний та великий пальці правої руки — так, що між ними утворився майже прямий кут. Розвів і похитав з боку в бік рукою.

За Міжнародним кодом сигналів рукою, якщо підводник подає такий сигнал, це означає: щось не ладиться; я не можу з чимось упоратися.

Умовним знаком Кім запитав, що трапилось. Альфред, піднявши руку з простягнутими і стуленими вказівним і середнім пальцями (сигнал: запаморочилась голова!), покрутив нею довкруг її осі, ніби малюючи спіраль. Покрутив та й поплив від нас геть.

Це була погана ознака — в Зайця, очевидно, почалося азотне сп'яніння. На землі, в атмосферному повітрі, при нормальному тиску людський організм сприймає азот як належне. А на глибинах він діє, ніби алкоголь чи наркоз: підводник втрачає самоконтроль, вчинки його стають дивні й незрозумілі.

Ми погналися навперейми: Зайця будь-що треба було затримати, довести до дзвона, інакше він накоїть і собі й нам.