Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кожного разу, як вітер зі своїх щедрих пригорщів жбурляв бризки, палуба неначе горбилася, відбиваючи шалений напад. Перед черговим нашестям вітру вода не встигала збігати у ватервейси; її тоненькі цівки, заповнивши жолоби, утворені на стиках палубних дощок, весь час рухалися, немов живі. Небо сіріло у зважнілих хмарах — низьке й непривітне. Де-не-де в ньому, як у вікнах із запиленими шибками, проступали блідо-голубі просвіти. Та скоро й їх затягло клубчастими хмарами.

Море було схоже на небо — цей подертий намет. Власне кажучи, око не відрізняло, де кінчається море і починається небо: важкі, темні хвилі, зверху поплямовані в піняве, бігли ген по всьому безмежжю, стираючи грань видноколу.

І все-таки це був незначний шторм.

Я пригадав, коли ми на «Шокальському» поверталися з півдня і нас у цьому морі наздогнав тайфун… Відчувши раптову хитавицю, я залишив тоді каюту, піднявся на палубу. Але моря не впізнав. Ще годину тому спокійне, воно бурунилося велетенськими хвилями. Ген, скільки сягав зір, мчали вони з розвихреними білопінними гривами — неначе табуни оскаженілих коней, що обірвали вудила і лякливо кинулися врозбіж по всьому неозорому роздоллю.

— Тайфуни — лихо тутешніх берегів, — пояснив синоптик.

Народжені біля Філіппінських островів і взявши там розгін, вони мчали з неймовірною швидкістю на північ, змітаючи все на своєму шляху. Японське море — їхнє гарцьовисько.

Та поки що нам щастить: хвилюється море — от і все. Хоч і осіння пора, тайфуни нас обминають. «Буревісник» погойдується з боку на бік — бортова хитавиця! — та з курсу не збочує, натиск води витримує.

Зачаровано, з острахом дивлюсь, як форштевень шматує воду. Вона піниться, сичить, падає масними скибами обабіч — борозна, проорана велетенським плугом на незайманій ниві моря.

У-ух, яка навала!

Помітивши, мабуть, у моїх очах тривогу, дядя Кася підбадьорює:

— «Буревісник» і крізь ураган прорветься — океанське судно. Я на ньому вирушаю не в перший рейс.

Кораблик таки неабиякий. І мені він подобається. Уявляю, що б сказали мої сухопутні друзі, побачивши «Буревісника». Це не рівня якомусь там річковому теплоходові. В його трюмах можуть розміститися всі цехи друкарні, де я працював. А ще якби глянув на нього дядько Вовкулака! Йому б і мову відібрало. Що та його розсохла плоскодонка в порівнянні з цією махиною.

Такого човника, сказав би, у наш ставок: усю воду вихлюпав би. Повінь до Ялинчиної хати дістала б.

Пригадалося, що Ялинчина хата для Вовкулаки — завжди найпевніший орієнтир. Коли він, хильнувши, бувало, повертався додому, то, аби не заблудитися, спочатку доходить до баби Ялини, а вже тоді брів далі. Та Вовкулака схильний перебільшувати. Ставок у нашому селі, треба сказати, гарний — широченний, глибокий. Правда, дядько Степан, подейкують, боїться далеко від берега відпливати, аби не скоїлось лиха, бо глибини там кількаметрові, біля коряг водокрути, а Вовкулака, хоч і затятий рибалка, так і не навчився плавати. Скраєчку, де скотину напувають, сидить він із своїми «павуками».

Його очі під вицвілими стріхуватими бровами дивляться на світ стомлено й байдуже. Останнього приїзду в село я помітив, як постарів Вовкулака, — час підточив діда, ніби дуплисте дерево.

Ото й кажу собі: побачив би він мого кораблика, ахнув би!

Судно й справді не маленьке: понад сто метрів у довжину, п'ятнадцять ушир, а щогли, гінкі та високі, хмар черкають, коли ті пливуть над ним обважніло.

Учора боцман, бачили ми, водив новачків по всіх закутках, показував і розтлумачував, що до чого, — так би мовити, перше знайомство.

— Ось тут румпельна, а це — акустична, — тицяв пальцем.

Ті, роззявивши рота, слухали пояснення.

Коли Олег Захарович закінчив «екскурсію», ми з Чмихуном зайшли до нього запитати, де взяти голяків підмести палубу. Боцман якраз чепурився, — голив бороду. Він запросив нас сісти.

На столі валявся потертий, зачовганий конспект, и якому, окрім табеля з помітками про кількість днів, відпрацьованих кожним матросом, були також дані про «Буревісник»: товстий записник, залишений Олегу Захаровичу його попередником Андрійовичем.

Поки боцман наводив марафет, ми читали ті його письмена. З них довідались, що «Буревісник» переобладнаний з колишнього банановоза. Замість вантажних трюмів стали каюти; на палубах розмістилися лабораторії: гідрологічна, планктонна, експериментальні майстерні, пост метеорологів.

Та про це ми знали й без записок Андрійовича: хто ж як не ми переносили туди вантажі, а сьогодні увесь день поралися там!

Нас зацікавило інше.

Там, де йшлося про історію «Буревісника», було написано чітко й підкреслено червоним олівцем — боцман, той, що давно працював на судні, звичайно ж, пишався ним і, мабуть, вважав себе прямим продовжувачем і спадкоємцем славних попередників мореплавців. «В історії вітчизняної океанології, — записав він, — судно «Буревісник» згадується тричі. Перший «Буревісник» — гвинтовий корвет, другий — вітрильно-паровий корвет, що проводив океанографічні дослідження.

На честь цих кораблів і названо судно, на якому я плаваю…»

Останній рядок — «на якому я плаваю» — було написано врозбивку, виділено себто. Чмихун штовхнув мене під бік: схоплюєш, мовляв, нюанс!

— Так, — мовив я стиха.

У схемах, де і яке приміщення розташовано на судні, ми не стали розбиратись, як і в таблиці порівнянь «Буревісника» з іншими експедиційними кораблями: на-скільки-то він і водотоннажністю й іншими якостями кращий за «Персей», «Карнегі», «Умітаку-мару».