Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Може, тому серед моряків так поширені всілякі любительські ремесла. Одні теслярують, інші, як-от я, пробують себе в різьбярстві.

Наш кок, наприклад, вдосконалює майстерність гри на гітарі й балалайці. Ну і, звісно, бавиться малярством.

— Рєпін, — каже він, — теж починав з цього.

— І з балалайки? — поцікавивсь я.

— Ти, Гайовий, буваєш украй банальним, — огризнувся Антрекот Антрекотович. — А того не розумієш, що особистість, — якщо вона, звичайно, обдарована, — це комплекс різнобічного хисту.

Себе він, безперечно, прилучає до різнобічно обдарованих. Ніби між іншим, похвалився, що вміє грати на акордеоні.

— Але ж на нашій лайбі цього благородного інструмента, як, до речі, й фортепіано, немає — продемонструвати тобі своє вміння не можу.

І, остаточно втративши скромність, ні в тин ні в ворота додав:

— Візьми хоч би Моцарта. Свою Двадцять четверту сі-бемоль мажорну симфонію Вольфганг Амадей написав для невеликого складу оркестру — для струнних, валторни, гобоя й флейти, — тому що при дворі єпископа Зальцбурзького, від якого залежав композитор, великого оркестру взагалі не було.

Що ж, Антрекот музику, навіть класичну, таки знає, проте не настільки, як нас запевняє.

Його улюблений композитор буцімто Антоніо Вівальді, творчість якого — теж буцімто! — він досконало вивчив. Та штурман Валерій Сакало, що закінчив музичну семирічку, колишнього «бранд-майора» піймав па гарячому.

Одного разу Валерій, у якого був програвач, влаштував для нас концерт-загадку. Він ставив довгограючі платівки, а ми слухали й відгадували, чия то музика, хто її написав.

Звучали сонати Бетховена — Антрекот твердив: Вівальді. Тріо Чайковського — теж Вівальді. І навіть коли програли дитячу ораторію сучасного самодіяльного композитора Макопецала, а потім музику до мультфільму «Кіт Базіліо та мишеня Пік», кок вигукнув:

— Божественний Вівальді! От люди колись уміли писати. Музика старих майстрів, точніше — маестро, немов пожежа, охоплює душу без останку, і вже ніяким брандспойтом її не погасити.

А бодай йому, хвальковитому Антрекотові.

Та що там він, і я, і всі ми! Навіть Стецько Мегерович, цей сухар, і то показав свою багатогранність — штурман колекціонує летючих риб.

Його каюта перетворилася на пропахлий формаліном іхтіологічний музей.

На етажерках, столі, майже що не на стелі — всюди невеликі крилаті летючки.

— Він їх любить більше, ніж людей, — нарікав Сашко, коли ми стояли на вахтах.

— Нехай любить, якщо в нього риб'яче серце.

Тоді вочевидь говорила наша упередженість, А зараз зрозуміли, що нападали даремно. Бо, зрештою, кожен робить те, що йому до вподоби. Головне, щоб забавки не переростали в самовпевненість, через яку дехто ото ладен вважати себе генієм.

Після шквалу, який промчав над екваторіальним плесом, подробивши його на безліч скалок, океан знову втихомирився, став непорушний.

Щоб не подумали, ніби він такий уже й сумирний, згадайте: місце, де знаходиться «Садко», — це ж бо смуга затишшя, кінські широти.

Мені, степовикові, як не дивно, океан подобається завжди — спокійним і в бурю. Та він однаковим ніколи й не буває. Навіть у цьому районі мертвого штилю води і небо над ними такі мінливі. Барви їх виграють, спалахують, гаснуть. І знову, день за днем, за віком вік, повторюється те саме.

«Але все мине й відлине, — подумав я. — Плин часу ще ніхто не міг перепинити. Лише в серці зостанеться й не забудеться прогріта сонцем палуба, тінь чайки над щоглами, веселий гомін хлопців-матросів, лють шторму й ніжність пасату, бо то — моє шиття, дорога, яку я обрав сам».

А було ж… Мов птах над незнайомим гаєм, кружеляла моя душа. Працював я, ще до повноліття, листоношею, друкарем. І — навіть репортером.

Одна зустріч, про яку, витесуючи дикунів, згадав нині, прискорила мій давно виплеканий намір, на сто вісімдесят градусів змінила курс мого життя.

Газета тільки-но зійшла з ротації. Вона ще пахла фарбою — трунок, який хвилює мене й досі, нагадує минулі, сповнені надій літа. Бо хто хоч раз переступив поріг друкарні, кому припало бути свідком народження свіжого номера, той назавжди зберіг побожний трепет перед таїною словодруку. А я вже кілька місяців працював у редакції. Друкарню відвідував майже щодня — можете уявити мою гордість та самоповагу!

Спостерігаючи вранці за рухливою чергою біля кіосків, я пишався причетністю до газети, потай вважав себе обранцем долі, втаємниченим у надзвичайне, далеке й недосяжне простим смертним.

От і нині зупинився біля кіоска, неподалік від мовчазної юрми. В сьогоднішньому номері було вміщено мій репортаж про відкриття сезону на сцені театру оперети. Це, напевне, й привернуло увагу читачів.