Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти взагалі багато чого не розумієш, — насмішкувато сказав птах.

Не встиг я кліпнути оком, як він скочив униз і, тепер уже голосом Василя Оканя, мовив:

— Слухай сюди: це правда, що співає Антрекот, ніби аборигени з'їли Кука?

— Ти маєш на увазі нашого Сашка?

— Ні, того англійського мореплавця, Джеймса Кука, що на Гавайях вступив у сутичку з тубільцями.

— Не можу тобі відповісти, друже. По-моєму, свою кровожерливість Антрекот приписує іншим.

— Так я й знав! — спогорда відказав Угугу. — Ти, да Гама, сердишся на Антрекота через те, що він тебе намалював карликом — манюсіньким-манюсіньким таким. Антрекот, зізнаюсь по секрету, — геній: він співак, маляр і неперевершений кухар.

— Яке безглуздя! — обурився я. — Ні на кого я і не думав злитися! — насправді ж злий і на Антрекота, й на папугу.

— От бачиш! — злорадно кинув Угугу. — Я тебе давно розкусив: ти — самолюбивий і аж занадто вразливий, хоч і вдаєш із себе байдужого й товстошкірого.

сипнув птах-перевертень віршовану нісенітницю.

Він лапами став мені на груди. Пазури вп'ялися в тіло. Нічим було дихнути. Скрикнувши від задухи, я прокинувся.

Сонце уже припікало.

Сашко без витівок не міг: устромивши мені в ніздрю запалену цигарку і сміючись із своєї «дотепності», спостерігав за моїм пробудженням.

— А бодай тобі! — сердито буркнув я.

— Що снилося: потоп, пожежа чи, може, свіженькі антрекоти?

— Не те й не інше.

— То що ж?

— Не що, а хто, — твоя Моніка, — схитрував я.

Не міг же я розказати йому про своє видіння — він неодмінно почав би глузувати!

— Е, ні! — відчеканив Кукса. — Після останньої радіограми, в якій було заявлено, що, коли я не відповідатиму на її послання, вона кинеться в море, — з нею раз і назавжди покінчено. Як писав Окань — пророцтво його, як бачиш, збулося! —

— Сашко, Сашко — нерозумна твоя голова! — пальцем посваривсь я, все ще під враженням дивного сновидіння.

Сон… У ньому переплелося фантастичне й дійсне — нереальні комбінації реальних подій — те, чим ми живемо і про що думаємо.

З-поміж вражень нашого довготривалого плавання навіть нам, чорноробам-матросам, найбільше в душу запало — будь воно неладне! — все, що пов'язано з Гондваною. Її шукають і не знаходять. Щодня підводний апарат вирушає в подорож, а повертається з якимись лише камінцями та кришивом коралів.

Звичайно, вченим і ця мізерія — радість, а тільки не нам. Ми з Куксою мріємо, щоб дослідники знайшли цілий материк, про який так багато наслухалися від Ступи й Зайця.

Але зниклий материк не попадається та й взагалі хтозна, чи коли-небудь попадеться. Вчора, наприклад, із флагманського корабля, на якому плаває адмірал сер Д'Юк, повідомили, що біля континентального шельфу, тобто покритої незначною товщею води материкової окраїни, дослідники натрапили на велетенські земляні вали.

— Це можуть бути… е-е-е, — сказав наш сердитий геолог, — захисні стіни… е-е-е… довкруг якогось… е-е-е… гондванівського міста.

— Та ні, колего, — м'яко заперечив йому Гліб Семенович. — Найвірогідніше, що то результат суспензійних потоків, мулисті наноси річок. Своєю конфігурацією вони справді схожі на фортечні стіни.

— Гм… е-е… — затнувся геолог.

Нічого цікавого не відкрили і ті, чиї кораблі стояли біля Африки. Власне, то були звичайні спостереження над рельєфом дна і над тим, як розгалужуються підводні хребти та чи можна їх вважати рештками легендарного материка.

Відповіді на поставлене ними ж таки запитання — чи то залишки Гондвани? — дослідники не дали.