Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Глибочінь — далеко за двадцять метрів», — відзначив подумки.

Зупинились. Toy кинув на воду линву з ваговитим грузилом на кінці, вдягнув захисні окуляри і скочив униз. Я встиг помітити лише його тінь, потім і її поглинула глибочінь.

Через якусь хвилину він випірнув. Перекинувся слівцем із напарником, і ми попливли далі — на середину лагуни.

Глибини тут значно більші, і, скільки я не вдивлявся, дна розгледіти не міг… Його сповивала примарна синя темрява, зверху ледь-ледь підсвічена першими променями сонця. Та ця безодня якраз і вабила Toy.

Розмотали довжелезну линву, кинули на воду. Коли грузило торкнулося дна, полінезієць вибрав слабину. Було її не більше сорока сантиметрів — усе, що лишалося від п'ятдесятиметрової мотузки.

Кінець наміцно прив'язали до балансира — дерев'яної колоди, що підтримувала рівновагу човна. Хвильку помовчали… Toy взяв сплетений з кори кошик, у який збирався складати морські скарби. Надів окуляри. Тепер можна й пірнати.

Я себе вважав непоганим нирцем, такої думки про мене всі товариші. А ось тепер зрозумів, що моя підводна вправність — ніщо в порівнянні з майстерністю Toy. Вода — його стихія, в ній він почуває себе, мов риба.

Прямовисно й стрімко пішов Toy під воду. Притримуючись рукою тугої линви, занурювався швидко, так що незабаром його тінь зовсім розтала в густих придонних присмерках. Випірнув без кошика. Х-уу-ух! — важко видихнув з легень повітря.

Ми допомогли йому вилізти в човен.

Перепочив, звернувся до мене, показуючи рукою на лагуну: ходімо, мовляв, разом!

Що ж, згоден. Припасував маску, на повен зріст випростався в човні. І скочив слідом за Toy. Намагався не відставати, поринаючи все глибше й глибше. Та де там! По-перше, з кожним метром вода сильніше давила на барабанні перетинки — дарма, що я, як і вчив Володя Журавка, ворушив щелепами, ніби жував цукерки. По-друге, Toy лише п'ятами блиснув і зник у глибочіні.

Я теж, пересилюючи задуху, поринав дедалі глибше. Здавалось, прямо в душу дивиться стоока похмура безодня. Вона мовчала, і в цьому її безгомінні крилася і знада, й загрозливість, ніби ти опинився в чужому, дрімучому лісі, де в гущавині чатують хижі звірі, а під ногами кишить гаддя.

Ще кілька помахів руками й ногами, і перед очима розкинулась панорама дна.

«Його нечіткі, розмиті обриси, — подумав я, — нагадують силует берега, що раптом вимальовується в досвітній імлі, коли до нього наближаєшся з океану».

З кожним разом підводна темрява розсіювалась, і я вже бачив у ній стрімкі, порослі гіллястими коралами урвища, галяви піску, окремі лобаті валуни та скелі.

Перед очима зблиснула і майнула, наздоганяючи здобич, довгаста макрель. Toy сидів на дні. Однією рукою схопившись за гранітний виступ, він другою одривав прирослі до скель черепашки. Їх було багато, і з десяток вже лежало в кошику.

Я не витримав — задуха розпирала груди, паморочилась голова. Працюючи чимдуж руками й ногами, почав підніматися на поверхню. A Toy ще лишався на дні.

Хвилина, друга… За цей короткий, спресований в напружені миті час його проворні руки квапливо намацували перлові скойки, відривали од грунту. Ще і ще! Треба було зібрати якомога більше.

Романтика! — невесело посміхнувсь я. — Поеми про південні моря, опера «Шукачі перлин»… Тепер, коли її слухатиму, пригадаю лагуну атола Туамако, полінезійця, що опускався на багатометрову глибину.

Яка там у біса романтика! Тяжка, виснажлива праця, часом смертельна зустріч з акулою, каліцтво або таравана.

Про це думав я, очікуючи появи Toy.

Линва натяглася, здригнулась, і з води виткнулася чубата голова полінезійця.

Він знесилився, ледь зміг дотягнутися рукою до балансира. Ліг на дно човна, заплющивши очі. І по хвилині відпочинку знову подався вниз.

Коли кошик ущерть наповнювався черепашками, Toy його піднімав на поверхню, висипав скарби в човен.

Не злічити, скільки разів він пірнав! Промерз, душила задуха, та знову й знову треба було опускатися на глибину.

Під ногами в нас уже лежала гора черепашок. Підліток-полінезієць та я, лезом ножа розсуваючи стулки, викидали з них слизьких, пропахлих морем молюсків. Та перш ніж кинути їх за борт, роздивлялися, мацали: чи немає перлини.

Перлин не було, і я не міг збагнути, навіщо тоді ця старанність.

Уже пізніше Адам Варфоломійович пояснив:

— Колего, перли в цих краях давно перевелися. Раніше їх знаходили часто. Але ж… Щоб виросли нові перлини, потрібні десятиліття. Ну, а люди нетерпеливі — визбирували навіть невеличкі перлові скойки. І от результат: полінезійські води збідніли.

— Тоді навіщо збирати черепашки?