Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вислухавши нас, Адам Варфоломійович переповів про це вождю. Той, засміявшись, повів усіх до гаю. Він, Теарікі, спритно виліз на пальму. Відв'язав «глек», потім, спустившись додолу, ковтнув з шкаралупи сам і простягнув горіх нам. Смачно! Але п'янке — голова відразу замакітрилась.

— Нічого дивного, — пояснив Паганель. — Так остров'яни виготовляють кокосове вино: сік з пальми в горіховій шкаралупі скисає, бродить — і от маєте п'янкий трунок.

23 лютого, субота. Сьогодні на острові пожвавлення. Один із вождів-ораторів женить сина. Хлопцеві років сімнадцять, наречена — ще молодша. Жених — шукач перлин. Ми з ним двічі ходили до лагуни, де він пірнав на чималу глибину. Але жодного разу нічого не знайшов: підняті з морського дна черепашки були без перлин.

Тубільний виселок сповнився нині криками, піснями. Галасували, чогось вимагали — ніхто з нас до пуття так і не зрозумів, чого саме.

Увечері в хижці нареченої відбулась гулянка. Пили кокосове вино, гостей пригощали різними острівними стравами — запеченими бананами, сирою рибою, супом із черв'яків.

Ми сиділи серед родичів жениха, лише Мотовило і Солоний потрапили в почет нареченої. Звати її Мата. Гарненьке дівча! До її дружки, Поко, Мотовило женихався увесь вечір, а танцював з нею Солоний. Ось таке!

Крім того, на цьому весіллі ледве не згуляли ще одне весілля.

Пригода трапилась із Солоним.

Він пішов танцювати з Поко. Коли запросив до танцю, дівчина наділа йому на шию вінок.

Танцювали довго — з годину, може. І хулу-хулу, їхній, полінезійський танок, і нашого гопака.

Солоному набрид вінок. Він, як хомут, намуляв йому потилицю. От Василько й віддав його своїй красуні — Поко. Боже, що тут скоїлось! Як угледів це її батько, один з вождів острова, як почав: женись на Поко, та й годі! Такий, себто, у них звичай: якщо повертаєш дівчині подарований нею вінок, неодмінно треба одружуватись. Ну, ми сяк-так владнали той конфлікт, а Мотовило сказав:

— Шкода, наш Солоний міг би стати вождем.

Весілля скінчилось аж на третій день.

Юна полінезійка Поко, яку пророчили мені за дружину, була чарівна.

Розділ двадцятий

ШУКАЧІ ПЕРЛИН

— Ну, як? — запитав у мене Окань, коли була дочитана остання сторінка щоденника.

— Люкс-торпеда, колего! — відповів я улюбленими слівцями Мотовила й Адама Варфоломійовича. — Наталка тебе немарно прозвала літописцем — ти вартий цього ймення: все до дрібниць занотував. Навіть того, як мене хотіли женити, не забув згадати.

— Таке не забувається, — глибокодумно зауважив мій тезко. — Тобі цього, може, не зрозуміти. А це ж — екзотика! Стривай, — додав він піднесено, — я ще напишу поему.

— І назви її, — порадив Мотовило, — «Парочка — українець Василь Солоний і полінезійка Поко-Одарочка». Уявляю, — звернувся він до мене, — аби ти, Солоний, одружився з Поко!

— Що ж, — відповів я. — Дівчина вона, хоч з личка воду пий, гарна.

— Гарна — сам бачив, не сліпий! — роздратовано кинув Мотовило, пригадавши, мабуть, як я на танцях відбив у нього полінезійку. — Та от тебе в ролі тубільного вождя не уявляю.

«Дурна розмова!» — подумав я. Бо навіть у думках не припускав, що можна в чужому краю женитися. Це що — жарти? Якісь вони — що Окань, що Мотовило — несерйозні. Їм аби екзотика та дурощі. А може, удають таких — дідько їх збагне!

… Так ми жили на Матіа, серед гостинних і доброзичливих остров'ян. Ловили рибу, збирали Адаму Варфоломійовичу гербарій, допомагали тубільцям заготовляти копру.

От і нині вернулися з кокосового гаю.

Всенький день зносили до лагуни горіхи. Тубільці розколювали їх ножем навпіл, а ми, як і вчив Теарікі, складали в купу, випуклим боком до неба.

Коли припустить дощ, вода по них стече, а м'якушка-копра підсохне. Тоді нею наб'ють лантухи і поставлять під навіс, аж поки й не прийде з Таїті шхуна.

Такий тут, як ми зрозуміли, розподіл обов'язків: остров'яни трудяться, а плоди їхньої праці привласнюють білі скупники й міняйли.

Вони привозять на Туамако різні господарські дрібнички, цукерки, тютюн — мізерна, жалюгідна винагорода за нелегкий труд! Бо спробуй отак щоразу видряпатися на карколомну висоту, під пальмове віяло. Від рання до смеркання колоти, не розгинаючись, горіхи. Тіло від утоми ніби налите свинцем. Стомлено бредуть остров'яни додому. В поселенні багато калік, інвалідів, здебільшого серед молодих, яким не минуло й двадцяти.

От вам, шановні, й екзотика! Навіть Теарікі, який вважається вождем, — гне спину на білих, а сам злидарює.