Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Боїшся, Солоний? — засміялась Наташа.

— Аніскілечки! — розхрабрився я. — От коли так, зараз підведусь і вийду з гущавини.

— Ти що — божевільний?! — здивовано блимнув на мене очима Журавка. — Жартів не розумієш, чи що?

Не встиг він це сказати, як над вухом раптом щось просвистіло, — тоненька галузка папайї, під стовбуром якої ми сиділи, впала мені до ніг.

— Лягайте! Мерщій!! — вихопилося в Журавки. Ми припали до землі, не перестаючи, правда, поглядати туди, на «сцену», де вже юрмилися полінезійці.

Високий, кремезний юнак замахнувся і ще раз метнув у бік джунглів довгий спис.

— Іка! Куа pay, куа pay, те тоа, те тоа. Куа та, куа та! — крикнув він.

Це, виявилось, був бойовий клич («До бою! Лавами, о воїни, шикуйтесь!»), який звав остров'ян до битви.

Дівчата, підібгавши під себе ноги, всілися довкруг майданчика, в глибині «сцени», а хлопці залишились стояти всередині. Почувши заклик ватажка, вони вишикувались попарно, один проти одного, і під удари барабанів лалі та звуки музики пішли в наступ. У руках замигтіли, прикрашені різьбою, довгі, сплюснуті на кінці, як весла, палиці — зброя, якою остров'яни відбивають напад.

— Іка! Куа pay, куа pay! — вигукував ватажок, і під ці закличні слова «військо» зійшлося в поєдинку.

Полінезійці розмахували палицями. Гуп! Гуп! Гуп! — чулися перші, різкі удари. «Мечі» схрестились. Ті кілька воїнів, що спочатку перемагали, під натиском наступаючих зупинились, потім відійшли назад.

— Іка! Куа pay, куа pay! — угледівши, як «вороже» плем'я відступає, радісно підхопили дівчата.

Поєдинок був напружений, він так захоплював, що мені забажалося вголос крикнути «ура!», та я, стримавши себе, лише прошепотів:

— Ох і здорово!

— Здорово-то здорово, — почувши моє захоплення, озвався Журавка, — одначе я не хотів би потрапити під удари їхніх гирлиг!

Невдовзі войовниче плем'я, бачили ми, було остаточно переможене. На полі брані лишились «забиті» і «поранені», решта попала в полон.

Підвівшись, дівчата веселою піснею вітали переможців. Так закінчився військовий танок полінезійців — хака.

Хитливим човником місяць перетнув піднебесся і тепер завис над островом, звідки припливли рибалки. Лагуна під місяцем лежала, мов лускою, вся всіяна іскристими блискітками. Багаття давно догоріло, згасло — більмувато блимали лише поодинокі жаринки. Нам було видно, як дівчата кинули в нього кілька невеликих коралових брил. Потім загорнули в бананове листя рибу і, поклавши на розпечене каміння, зверху прикрили її піском.

Від лагуни війнув вітерець. До нас у гущавину з тієї земляної печі долинули такі духмяні й лоскітливі пахощі, що в мене мимоволі потекла слина. Бракувало сил стриматись. І я сказав:

— Що хочете робіть, а мені дайте бананів — може, хоч вони заглушать голод.

— Я вже давно помітила: коли ти чуєш запах страви, в тобі, Солоний, — мовила Наташа, — прокидається дикун.

— Може, й дикун, але дай поїсти! Наташа простягла мені рясне гроно.

Я заходився обчищати і зголодніло, неначе тиждень не їв, ковтати банани. Смачно! Звичайно, краще шмат м'яса або хоч тієї он підсмаженої риби — до чортиків обридла рослинна, вегетаріанська страва. Ну, та зараз і банани — розкіш: почуття голоду втамовано. Я веселіше подивився на світ, подобрішав, навіть на дотепи Журавки не звертав уваги. «Шлях до серця матроса лежить через його шлунок», — згадались слова корабельного кока. Може, він і мав рацію, дарма що кажуть: людина живе не хлібом єдиним.

А Наталка — теж мені птаха водоплавна — кепкувала, кепкувала, а й сама, ач, заходилася обчухрувати бананове гроно.

Рибалки пробули на Акулячому острові ще з годину. Після танців, веселощів та пізньої вечері вони сіли в човни і попливли геть. Ми знову лишилися втрьох.

Від тієї несподіваної зустрічі, од того, що побачили й почули, світло так стало на душі. І світло, й трохи сумовито! Кожен з нас згадав рідний край, де під шатами зоряного неба бринить-снується мрійлива пісня і в місячнім прядиві ночі чи то сніг хурделиться, чи квітнуть вишневі сади.

Усе мов казка: і море, й коралові острови, й до серця болісний доторк туги за отчим краєм. Так, ніби то було уві сні або не зі мною. Але ж ні! Он перед очима гойдається по вінця сповнена мінливого сяєва лагуна. Пелюстки човнів губляться ген в імлистому серпанку. Південний Хрест — кілька ромбом розташованих зірок — цвіте над головою. Об кораловий бар'єр — білопінну торочку, — набігаючи, розбивається прибій, і шум його знадливий, мов голос сирен. А з далини, зіткана з самої жаги і муки, летить, долинає то радісна, то сумна полінезійська пісня; уколеле озивається срібнострунно. І сам я повнюся музикою, сяйвом; від повноти життя й сили, що буяє в мені, якось незбагненно відчуваю, як під рукою росте, вищає трава, пестливо і ніжно торкаючись долоні. А це, кажуть, ознака найвищого щастя.

Тоді-то я подумав: люди, з якими ми стрілись і в яких такі чарівні танці, життєлюбна музика й пісні, не можуть бути злими.

Тієї ночі, мабуть, кожен із нас про себе вирішив: нам не те що уникати — навпаки, якомога швидше слід шукати зустрічі з полінезійцями.

Розділ п'ятнадцятий

З ОСТРОВА НА ОСТРІВ