Я, «Побєда» і Берлін: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хайль Варт, — привітався він жестом, якого ми всі і очікували.

— Хай Карстен, — привітався Бард. Хлопці обійнялися і поцілувалися, як справжні мужчини. Вся маса людей, які облизували одне одного на тротуарі і прилягаючих територіях, не відриваючись від основного заняття, привіталися з нами. Карстен став у голові процесії, і ми почали своютріумфальну ходу по нічному Берліну. Як в історичному фільмі — то з'являлися на горизонті, то зникали за нашими спинами Тріумфальна арка — та сама, що в кліпі Ю2, Рейхстаг, залишки Берлін Вол[13], телевежа з круглим, як на новорічній ялинці, шпилем. Карстен високо тримав ногу і чеканив кожен крок. Його каблуки цокали по бруківці в ритм його пульсу. Видно, трава була атомна, тому що нормальна здорова людина так йти не може. У вас би відірвалися всі внугрішні органи від потужних ударів чобіт о бруківку. Карстена видавав тільки вираз обличчя. З кожним кроком щораз глибше заходила віртуальна рука паректального масажиста. Муки, переплетені з неземним кайфом, читалися у нього на дисплеї. Час від часу він наспівував, а точніше, нагавкував бравурні військові пісеньки часів Великої Вітчизняної війни. Хтось із маси людей пробував їх підхопити, але швидко вмирав від задишки. Він не курив ту траву, яку скурив Карстен. Таким чином, в режимі втікання від поїзда по тунелю, ми пробігли кілометрів з десять. Може, то була перевірка. Може, таким чином ми стали вибраними і мали честь потрапити на справжню європейську бір-паті, яка відбувалася за системою ол інклюзіє. Не знаю, хто з нас дійшов до фінальної точки. Можливо, хтось помер по дорозі, падаючи під колеса трамвая, можливо, хтось просто встиг непомітно стрибнути у метро і повернутися назад в хатинку дяді Томаса. Я заплутався. Ніколи в житті я не думав, що мій язик спроможний облизати власні брови. Він висів, як у прикордонної вівчарки, яка гналася за порушником і пробігла дистанцію від Краківця до Тянь-Шаню. Нарешті ми зайшли у дворик, який не зазнав змін від зайняття нашими військами Берліна. Карстен щось крикнув, і на третьому поверсі засвітилося світло. Врубився музон, і на балкон, обмотаний гірляндами, висипала ще одна група людей, яка готувалася до прийому гостей тим, що пробувала на собі всі принади системи ол інклюзів. Такі собі консультанти-експериментатори. Від одної їх консультації тебе вже вставляло так, ніби ти скурив весь шмаль Джалалабада.

Один з них — Нік, ірландець в тюбетейці, яка зрослася з його головою, з ненормальними очима розказував по-ірландськи, запльовуючи співбесідника з ніг до голови, як його штирить і ковбасить. І ти невільно згоджувався, що прекрасно розумієш Айріш[14]. Киваючи головою, відпливав від реальності на літаючій табуретці, просковзуючи у відкриту кватирку на кухні. Вся ванна була наповнена водою і банками з пивом. Через півгодини вечірки в тій ванні вже лежали два легені, які лобизали один одного так, ніби не бачилися сто років. Люд підходив до ванни і виколупував пиво у них з-під частин їхніх скліщених тіл. У кімнаті на підлозі сиділо в коло чоловік з десять, і всі жерли чіпси з величезної миски, якою була стара сателітарна антена. Розмова не клеїлася, бо роти у всіх були зайняті рожевою розм'яклою масою. На кухні найбільш забойні готували якусь чехню, нагріваючи на газі рідину в металевій ложечці. Я не вникав у процес, бо перестрашено чекав, що зараз приїде поліція і всіх нас накриє разом з дебілом Карстеном, який то всьо замутив. Я, запльований Ніком, стояв на балконі і відбивав напади страшнючої німки, яка заперто намагалася стягнути з мене футболку, її вік так і залишився нерозгаданою загадкою для німецьких істориків. Шкіра на руках і фейсі вказувала на досить давнє походження цієї істоти, але живіт і ноги, були ніби від зовсім іншої особи. І якби вмазати текіли або на крайняк просто водяри і накрити їй голову «Комсомольською правдою» або журналом «Гудок», вона б мала якісь шанси здатися привабливою. Позаяк «Комсомолки» і «Гудка» під рукою не було, я сприснув наглим чином, забігши в ванну елементарно відлити. Двоє голубів далі місили сраками баночний «Бекс» і пустили з душа гарячу воду, бо їм там стало зимно. «Гарячий «Бекс» смакує, як компот з мухоморів», — подумав я, розщіпаючи розпорок. З того пам'ятного моменту я вперто ігнорую це пиво. Сциконути так і не вдалося, бо ввалилося ще двоє — на цей раз Нік і його колєжанка — мадярка Штефі. Вони хапонули якоїсь нової екстрадурі і забігли в туалет сховатися від дракона, який літав за ними по квартирі. Бідні діти ховали свої голови в пральну машинку, мотляючи сраками в повітрі. Я був витіснений на коридор і з переповненим мішечком для сцяків протиснувся до кімнати. Чіпсів було ще море, і тому тут царювага повна тиша, супроводжувана хрумкотінням. Я, видно, налапався вторяків від активно шмалячої різноманітні гербарії компанії, і в мене було стійке враження, що люди на підлозі їдять живих креветок, і я чую тріск їхніх кісточок. Ще би пару секунд, і я би кинувся рятувати морських рачків від нещадних шелеп, але забігла Лінда — маньячка, яка доймалася мене на балконі. Вона притягнула за ногу якогось вирубаного на той момент штемпа і, думаючи, що то я, шукала куточок, шоби з ним розібратися. З кухні йшли запахи, ніби за рогом зірвався хімзавод. Звідти виходили і вилазили, а також декого виносили, аж поки там залишився один, найбільш витривалий Менделєєв, який впав у ноги Карстену, і той закричав:

— Аллєс зупа[15]! — і щипнув за попєц якусь молоду фройлєн, яка необачно стала перед ним. Далі в хаті почалося відтворення подій, які мали місце під час загибелі міста Помпеї. З ванної чулися стогони і крики — Нік зі Штефі залізли до голубів, щоб ті врятували їх від страшного чудища, а ті попереплутували, хто кого кохав, і пристроїлися до новоприбулих. Бард з навушниками сидів у куточку і слухав якісь вініли. Час від часу на програвач хтось наступав ногою, але Віталік був вище цього. Він слухав музику неба, і програвач з навушниками йому треба були тільки для відмазки перед примітивними людськими поняттями. Я був вимушений попісяти просто з балкона і за великою пінистою калюжею внизу поняв, що був далеко не перший. Гірлянди моргали якось не в ритм, і від того лика гикавка напаза на мене, і хотілося простої води, але так, щоби хтось потримав мене за голову і дав попити з кружки, як мама. Ужасно захотілося додому. Я вийшов з квартири, яка здригалася від конвульсій живих і мертвих людських тіл, і поплентався до метро, яке було за кілометр від нас. Раптом почув за собою крики і цокотіння каблуків. «Оба-на, — подумав я, — видать, у Берліні так само популярно попросити закурити, як і у Львові».

— Хав ар ю, Кузма[16]? — На превелику радість я почув голос Карстена, який защіпав свою воєнну ширінку на всі сто сорок ґудзиків, що в принципі відбивало охоту зайвий раз її розщіпати.

— О'кей, айм гоінг хоум[17]. — відповів я голосом великомученика Степана, якщо такий взагалі колись існував.

— Факінг аут! — дозволив собі не згодитися Карстен. — Ві гонна візіт «Бункер». Ю ноу «Бункер», Кузма[18]? — і він заржав такою приязною либою, що моя гикавка в паніці кудись пропала. Я хотів спати, мені було себе шкода, на автовідповідачі явно були якісь дзвінки про покупку мапіини, і я заперечив:

— Сенк ю Карстен, сі ю туморров[19].

— Но, Кузма, сі ю нав![20] — він заволочив мене за комір у старий «трабант» — пластмасова тачка, виробництва ГДР, апхав на заднє сидіння і завів. З криком: — Ай фак наці! — він рвонув з місця і перекреслив мої догадки про його приналежність до неформальних меншин. Ми неслися по нічному чи то вже ранішньому Берліну. Карстен щось кричав ю мене по-німецьки, видно, питався, чи я дав комусь під ид на вечірці. Вторяки втратили свою магічну силу, і я вже не розумів німецької. Але чемно ВІДПОВІВ, ЩО покинув паті у такому ж статусі, як і прийшов, попри поєдинок з Ліндою. на що він відповів:

— Лінда толд мі зет ші факд сам юкрейніен гай. Ай сінк іт воз ю, Кузма[21].

На щастя, то був не я. І ті ж самі історики ніколи не дізнались, кого вона все іаки згвалтувала. Одне я знав точно — вона мала секс з групом.

Клуб «Бункер» був на глибині 10 метрів. Нас обшукані зеличезні чорношкірі секюріті, пхаючи свої міноіскатєлі у найбільш неочікувані місця. Карстен голосно кричав, що його німецька дупа не для чорних жирних лап, за що дістав по голові кувалдою одного з них, і щасливо пройшов у клуб. Вся кімната по периметру була заставлена колонками, які сягали під стелю. В той день і місяць по тому там грали ді-джеї Спайрал Трайб із Шотландії. Вони писали свій музон прямо в дворі клубу в совєцьких воєнних машинах, залишених тут після відходу нашої армії. Хардкор — техно зі швидкістю 220 ударів на хвилину паморочили в голові на потужності добрих 25 кіловат, і для того щоб не втратити свідомість — здоровий негр притискав тебе до стінки на дві хвилини. Після адаптації ти проходив далі і потрапляв у спектральну кімнату. Там був запущений спеціальний кольоровий газ, солодкуватого присмаку, і лампи типу ультрафіолету створювали ілюзію, що ти бачиш усі вени і кісточки на своїх руках. Ді-джей скакав за своїми пластинкокрутами спотілий і змучений, як тягловий кінь, який таскав Санкт-Петербургом перші трамваї. Сині мішки під його очима були завбільшки з блюдця, ніби його били по морді всі стройбатівці Новоєврейська. Він мав на собі два рюкзачки, у яких спали його… діти! Одному, в рюкзачку спереду, було з піврочку, тому, що був ззаду, було десь під два. Дітки спали і дивилися сни про Чебурашку. Точно знаю. Бо мені на їхньому місці хотілося б подивитися саме той сон. Я роздивився всі капіляри і кісточки на своїх руках. Навіть виколупав з носа козу і вивчив її спектральну структуру. Злизав пару струйових рухів у людей на танцполі і покорчився разом з ними. Я був там, як інопланетянин у мохеровому в'язаному светрі і джінсах «Авіс», купленими у воєнторгу. Але я був у Берліні. Я міг стояти в лижах, з тарілкою пельменів у руках і в масці зварювальника на голові і не викликав би ні в кого жодної емоції. Карстен притягнув якісь таблетки і запхав мені одну в рот, роблячи рвану рану моєї слизової. Я сплюнув у темноту як мінімум двадцятку дойч марок, але більше зекономив на каретці інтенсивної терапії, яку би для мене в противному разі довелося викликати. Трохи поскакавши під Спайралів, я ввійшов у раж і без допомоги екстазі провів там найяскравішу клубну ніч в моєму житті, аж до півдев'ятої ранку. Більше ніколи я не піду в український нічний клуб — настільки мене тоді вперло. Я не хотів ламати ідеали. І вони в мене залишилися недоторкані, як кутні зуби мудрості. Карстен довго прощався і наполягав, що наступного разу екстазі буду виставляти я. Я натомість пообіцяв йому, що наступного разу я йому виставлю навіть вареники зі шкварками і з цибулькою. Він так мене задовбав своєю манерою говорити рот-в-рот, що я був готовий видати державну таємницю взамін на його зникнення. Так як таємниці я не знав, а стоматит від повітро-капельної інфекції був уже на підході, я сказав, що йду відлити, і просто втік. Тупо заскочив у трамвай, який зупинявся зразу ж за рогом, і проїхав до будь-якої першої станції метро. Карстена в житті я більше не зустрів. Він снився мені пару разів і то після перепою в ролі медсестри, яка пхає мені в задницю церковні свічки. Я навіть пити кинув, щоб він не травмував мою нестійку психіку. Він пропав назавжди.

— Енді, ю хев сам меседжес[22], — сказав Томас, коли я приповз до оселі. Я включив автовідповідач, і той прохрипів мені пару номерів телефонів придурків, яких цікавила моя машина. Передзвонивши по одному з них, я вияснив, що ймовірна майбутня щаслива власниця прекрасного антикварного авто — жіночка, полька, чоловік якої німець. І живуть вони за три квартали від мене. Я забив з ними стрілу на після обіду. Другий хворий — чувак з голосом ненормального і, як потім виясниться, з виглядом такої ж самого. З ним я добазарився на годинку пізніше. Полька з чоловіком прийшли в точно призначений мною час. Пані Кляудія і пан Курт. Вони були як з фільму про Фліпа і Флапа. Вона — велика і висока, він — маленький і хирлявий. Пані Кляудія вела розмову в стилі психологічного пресингу:

— Пане Анджей, таке авто мій чоловік міг би купити у вас за гідну ціну. Але яка ціна для вас гідна — не факт, що вона гідна для нього. Мій чоловік тяжко працював. Він був механіком і заробляв на життя тяжкою працею. А ким ви працюєте, панє Анджей? Якщо в вас є охота залишитися в Німеччині, пан Курт міг би помогти вам влаштуватися зварщиком! Ви вмієте зварювати? Якщо ви маєте родичів, які хочуть переїхати сюда, ми можем допомогти їм з роботою. Вони вміють зварювати, ваші родичі? Зараз зваршики потрібні тут, правда, Курт?

— Я, я, — хитав головою старий сморчок, а я, розпустивши слюні, слухав її бредні із солодко-отупівшим виразом обличчя і вже був готовий подзвонити й ощасливити свою Барбару, що ми переїжджаєм у Берлін, і вона буде гордою жінкою Кузьми-зварщика. Мене легко було здурити в ті часи, і полька відчула м'якоть у будові моїх мозгів і продовжувала її ефективно розширювати.

— Ми живемо в Берліні десять років, панє Анджею. Я займаю високу посаду в польській спільноті, правда, Клрт?

— Я, я.

— Так що всі розходи на переоформлення машини ми беремо на себе, а скільки ви хочете за машину? — нарешті дала вона мені слово. Пережувавши соплі і ковтнувши всю кількість виділеної за час її монологу слини, я сказав:

— Десять тисяч марок.

— То добраніч, панє Анджею. Маєте наш телефон, і коли v вас спаде температура, дайте нам знати. Правда, Курт?

— Я, я.

— Пані Кляудія, а скільки можете дати ви? — майже з розпачем спитався я в неї.

— Тилє, ілє она коштує[23].

— А ілє то коштує пані зданєм[24]? — майже заплакав я.

— Кілько вона коштує, Курт? — звернулася вона до чоловіка.

— Я, я, — по інерції відповів він, а вона переклала:

— Чоловік мусить подумати. Добраноц, панє Анджей. — ласкаво звернулася вона до мене наприкінці розмови і заробила ще одне бонусне очко у свою таблицю реєстрацій правильних психологічних ходів.

Вони побили копитами в бік свого «опеля-капітана» з 1939 року, який проти моєї шаланди виглядав, як ретельно вилизане собаче яико. Я сів у машину, включив радіо. Передавати ситуацію на дорогах Берліна для тих, хто повертався на машинах додому з роботи. Завелика кількість різнобарвних переживань від зустрічі з полькою розривала мою голову. За півгодини я встиг повірити в те, що буду зварщиком на німецькій будові, що тачку продам за достойні філки і що перевезу сюди Барбару і остаток свого життя прогавкаю на солов'їній мові Гітляра і Шнітке. Не встиг оклематися під різнополюсних перспектив, як переді мною виріс дивини штемпок із собакою. Він був весь перемотаний бинтами, пластирами і з рукою в гіпсі. Можливо, любов до катання на машинах з минулої епохи поверталася йому такими плачевними наслідками. Це був портрет людини, яка вирішила перебігти колію перед поїздом і застряла ногою між шпалами. Його пес натомість, величезний сенбернар, виглядав охайно, але час від часу поперджував. Від старості, як згодом пояснив хазяїн. З рота велетенської собаки постійно висіла слина, ніби шнурівки від кросівок, а господар витирав її голою рукою, а руку — собі об штани.

— Майн наме іст Фабіан. їх бін інтевестед ін де в ауто[25]. Мені невимовно захотілося його послати, далеко, по-українськи, куди-небудь, разом з песиком, слюнями. гімном і бинтами. Так, до фіга придурків на один день — то тяжка тяжка карма якась, а не реалії. Але місія моя, мій посил взяли верх над емоціями.

— Я, я. Бітте. Мене звати Андре. — Чого я раптом зтупив і не сказав просто — Андрій? Щось буває з людьми в такі моменти, коли не знаєш, що ліпше сказати, і трендиш всяку херню.

[13] Берлінська стіна.

[14] Ірландська.

[15] Все супер!

[16] Як ти, Кузьма?

[17] О'кей, їду додому.

[18] Ми збираємося в «Бункер». Знаєш «Бункер», Кузьма?

[19] Дякую, Карстен, побачимося завтра.

[20] Ні, Кузьма, побачимося зараз!

[21] Лінда сказала мені, що вона трахнула українського хлопця. Я думаю, це був ти, Кузьма.

[22] Енді, ти маєш кілька повідомлень.

[23] Стільки, скільки вона коштує.

[24] А скільки вона коштує, на вашу думку?

[25] Мене ЗВУТЬ Фабіан. Мене цікавить авто.